Черлене вино

Загомонiли струни, i наче сама, бо й не водив гусляр пальцями, i губи його нiби й не розтулялися, – проталанiла пiсня, якоi скоморохи нiколи не спiвали:

Кому повiм печаль мою,

Кого призову к риданiю…

– Хто там скиглить? – крикнули разом Свидригайло й Гольшанський. – Дайте iм вина або проженiть до ста бiсiв!

Їх викрик заглушили дударi, i гусляр заскородив дрiбноi, хвацько пiдморгнув до вельмож:

Я на бабi нiц не страчу,

Продам бабу – куплю клячу.

Кляча здохне, я облуплю,

А за шкуру панну куплю!

– Отак, отак! Грайте, музики, пийте, панове! – вигукував сп’янiлий Свидригайло.

– До ранку веселiться. Блазня, блазня покличте! Де мiй Генне?

– А навiщо мене кликати, коли я тут! – викотився з-пiд стола Вiтовтiв трефнiс, перевертаючись через голову. Вiн вискочив на стiльчик i, трусячи дзвiночками на ковпаку проголосив:

– Я тут найбiльший пан! Чому, чому? – тицяв пальцем на вельмож. – А тому, що король мае одного блазня, а я вас усiх, мосцiпани! Ви хочете сказати, що я ледащо? Тодi – хто ви, коли я так само iм, п’ю i домагаюся плати?

Свидригайло схопився, крикнув:

– Ти що, не був там, Генне?

– Бу-у-в, бу-у-в! – заскиглив трефнiс.

– Яке нещастя: весiлля без музик, старе збiжжя без мишей, Литва – без короля! Грай, гусляре, сумноi, плач разом з нами! – Генне кинувся до Арсена, вхопився за його шию i повис на руках.

Гусляр з огидою вивiльнив себе од блазня.

– Одвiрний! – гукнув Свидригайло.

– Виганяй усiх непотребних!

У ту мить вiдчинилися дверi, на порозi став споряджений лучник.

– Князю Свидригайле, – доповiв вiн. – Великий князь Вiтовт велить тобi збиратися у дорогу.

Роздiл третiй

Осташко Калiграф

Першими покинули Луцьк жебраки i скоморохи. Не до веселощiв панам, коли вони збираються у дорогу, i не дiждешся тодi вiд них подаянь. Вдома – у палацах i замках – музика до солодких грiхiв спонукае, а ялмужна душу вiд них очищае; у гостях бенкет не обходиться без музик, щедрiсть же засвiдчуе про багатство вельможi.

У дорозi треба жити стримано, бо найдрiбнiший грiш може стати в пригодi.

За валом Арсен з братiею набрели на жебрацьку юрбу. Вiдсахнулися убiк музики, бо з брами валив натовп – купцi, мiщани, шляхта, – тож могли б помислити тi, якi вчора радiли скоморохам, а погорджували прошаками, що мiж ними, бродячими людьми, i рiзницi немае.