Черлене вино

Дударi вiдняли вiд губ дуди i хором проголосили:

– Честь-хвалу дайте: на самий перед Господу Богу, Пресвятiй Дiвi, господаревi й усiм посполу, що суть у тiм дому!

Князi й бояри не зважали на привiтання, напихали животи стравами i пили вино. Тодi наперед вийшли трубачi й бубнiст, зала сповнилась голосним безладним виском та гримотом, аж свiчки гасли в канделябрах – скоморохи домагалися могорича. Хлопчик-танцюрист пiшов колом трiпачка i, зупинившись, заголосив, удаючи покривдженого:

– У тому Луцьку все не по-людську: довкола вода – всерединi бiда-а!

– Та годi, годi, – зареготав Свидригайло.

– Дав Бог попа, а чорт скомороха… Гей, слуги, дайте iм iсти-пити!

Скоморохи трапезували навстоячки, а Івашко Рогатинський придивлявся з-за столу до вусатого красеня гусляра, який стояв позаду в отворi дверей, i здалося бояриновi, що цей гусляр схожий на когось iз давнiх знайомих.

Арсен же вiдразу впiзнав рогатинського пана. Вiн опустив очi, перехопивши погляд Івашка, нiби чувся винним у тому, що нинi зустрiчався з його дочкою: у головi не вкладалася думка, що та сама красуня, яка кинула нинi екзакторовi дукат, а потiм вийшла з ним, Арсеном, на Стир, уже тодi, коли вiн у Рогатинi вперше виступив перед людьми у скоморошiй тунiцi, – уже тодi, ще зовсiм малою, була боярiвною.

І треба ж було йому сьогоднi йти на луцький ярмарок i на бенкет до Свидригайла тiльки хiба для того, щоб побачити те, чого iще не бачив у Рогатинi: велику пропасть, на одному краi якоi стоiть вiн, недовчений спудей i скоморох, а на другому – боярин Івашко, власник маеткiв, вiйська i своеi рiдноi дочки.

Арсен тримав у руках миску зi стравою, i вперше стало йому соромно, бо згадалося напiмнення Осташка про ковпак з дзвiночками: грати тут i iсти стоячи – не те, що веселити людей на ярмарку i збирати в шапку грошi. Там вiн – скусник, а тут – жебрак. Арсен подав слугам миску, Івашко усмiхнувся до нього, бо вже впiзнав, гусляр у цю мить згадав пiсню, яку спiвав у дворi рогатинського пана, ту пiсню тодi чула мала Орися; вiн пiдiйшов до столу, наладив гуслi й заспiвав ще раз для неi – дорослоi дiвчини:

Ой, iз-за гори, з-за кам’яноi

Вiдтiль виступало велике вiйсько.

Пан Іван iде, коника веде,

Хвалиться конем перед королем;

Нема в короля такого коня,

Як у нашого пана Івана…

Пiсня звучала журно, тож здивувався Івашко, чому печалуються гуслi, мов жебрацька лiра.