Черлене вино

Я ж насильно хрещений у латинство ще малим хлопцем, у Краковi, за велiнням Ягайла.

– Але ж давав Ягайловi грамоту вiрностi.

– Та грамота була скрiплена фальшивою печаткою.

– А перед нами якою печаттю заручишся?

– Ось мiй сигнет! – Свидригайло зняв з великого пальця персня з гербом – золотим вужем мiж двома дубовими листками – i показав його гостям. Хвилину чекав, лють клекотiла у грудях, врештi вiн протиснув крiзь зуби: – То яке тепер твое слово, боярине?

– Згода, – вiдказав Івашко.

Семен Гольшанський повернувся до Свидригайла i мовив ехидно:

– А ти вiддай Івашковi всю Русь – вiд Луцька до Киева, хай править нею вiд Литви окремо, i рожай шляхетський губить, i пiдносить рожай хлопський – пся крев!

– Князю Гольшанський, – пiднiс голос Івашко. – Русь уже правила вiд Литви окремо: Киiвська i Галицько-Волинська Русь. Литва теж правила окремо – там, де жмудь. Тепер нам разом судилося йти, тож не пiднось себе надто високо.

Боярин есьм – шляхетського, як i ти, роду, чому кориш мене хлопською кров’ю? За те, що я боярин православний? То знай: якщо я i поведу свое вiйсько, то тiльки на ту межу, яка вiддiляе латинський свiт вiд грецького!

– Твiй замок, Івашку, стоiть якраз на тiй межi, i тобi не треба нiкуди йти, – уже лагiдно мовив Свидригайло.

– Гаразд, князю. Замку я не здам, нiхто не в силi взяти олеську твердиню. Та стоятиму я там лише доти, доки стоятиме твiй Луцьк, пане Юршо.

Саме Олесько державою не може стати. Я ж маю вiдступ – на Волощину.

Похмурий Юрша приязно глянув на Івашка.

– Постоiмо, брате. За вiру й землю нашу постоiмо.

– І не самi будемо, – додав Василь Острозький. – Гусити у своiй боротьбi називають православну церкву святою.

На Покровськiй церквi вдарив дзвiн на вечiрню.

– На цьому й квит, – сказав Свидригайло й гукнув одвiрного, що стояв, чуйний, за дверима й умить появився на поклик.

– Хай зайде челядь, а сторожi скажи, щоб впустили скоморохiв, коли прийдуть.

Скоморохiв довго ждати не довелося. Першими увiйшли до зали дударi в коротких кошулях i вузьких штанях, вони, четверо, вишикувалися у ряд i, пiдвiвши голови з прикладеними до уст дудами, привiтали маршовою музикою iменитих гостей.

Іменитi гостi iли оленятину, зайчатину, птицю, слуги подавали з-за спин миски з яствами, забирали недоiдене.