І земля, і зело, і пісня

Іди зi мною i дивись…»

Мокоша взяла його за руку й кам’янистими рагашами вивела з гiрських тiснин на вiдкриту тацю землi, що прослалася вiд обрiю до обрiю, окреслена межами минулого й майбутнього. Було то поле свiтового безчасся, яке мало поглинути власний час прибулого.

Вона пiдвела Леонтiя до розбуялого куща папоротi, й вiн побачив, як з ребристого листя вихоплюеться струнка бадилина, уквiтчана бiлогарячим пуп’янком.

Мокоша зiрвала ту гарячо-бiлу квiтку, пiднесла вгору, а тодi перед очима Леонтiя явився примарний, мов увi снi, й правдивий, як будень, свiт, й жили на ньому незнайомi люди, якi дихали тим самим повiтрям, що й вiн, чули тi самi голоси птахiв i звiрiв, проте пiдкорилися законам i звичаям, яких не знав чужинець, а щоб пiзнати, мусив перемiнитися в пiлiгрима, цiкавiстю пойнятого.

Та враз не стало бiля Леонтiя Мокошi, нiби розчинилася ii зваба в шумi темних борiв, у журчаннi потiчкiв й натужному плинi рiк, у клекотi орлiв у небесах, у свiтлi допитливих дитячих очей, у недовiрливих поглядах суворих мужiв, у хтивiй звабi красунь, кожна з яких взяла дар вiд Мокошi: бiлизну грудей, гнучкий стан й трояндову жагу очей, i входив чужинець у вiдвiчне на цiй землi життя, яке вiн наповратився просвiтити новою вiрою, не знаючи таемниць вiри тутешньоi; не вiдав Леонтiй i джерел ii – так само, як несила було йому збагнути, звiдки береться всеможне сяйво папоротевого цвiту, яке вiдкривало перед ним незнайомий край.

І, ставши з мiсiонера пiлiгримом, ступив Леонтiй у свiт, затоплений сяйвом купальського цвiту.

5

Іеромонах Леонтiй, зачувши слова князя про вогонь, що його виносять пожильцi зi старого дому в новий, вийшов iз шатра й увiч той вогонь побачив: котився вiн кроковими колесами iз Крушельницi, й супроводжували його русалки, якi, тримаючись за руки в хороводi, сходили з гори в Тухольську долину.

Не вернувся Леонтiй до намету, й подумав князь, що його спiврозмовник потрапив у русалчин полон.

Не посилав за ним гридня й пильно прислуховувався, чи не чутно погонi. Та вiд залучини, де Опiр впадав у Стрий, не долинало жодного звуку, й заспокоiвся Святослав, з полегшею здогадуючись, що Святополковi воi не зважилися наближатись до заставлених уграми Верецьких Ворiт, й опальному князевi вдасться, як тiльки розсвiтне й закiнчиться купальська нiч, вивести свiй загiн крутим схилом Крушельницi до перевалу.