І земля, і зело, і пісня

Бачив князь, що кари не минути… Не боявся Данило смертi: господину Галицькоi й Волинськоi земель вивершувалося шiстдесят лiт, добрих чотири десятки з них вiн не сходив з коня, й не завжди сидiв у сiдлi з паленого золота – а деколи й охляп; i не кожного разу виiжджав у каптанi з грецького оловiру – частiше в ярицi; бував Данило на конi й пiд конем, пришпорював свого аргамака в погонi й утечi, сидiв на тронi й стояв на колiнах – життя незмiрно втомило князя, тож не ради живота свого заховався нинi в Тустанському замку, а ради крихти вiри: ще раз гукне Європi, щоб ставала до хрестового походу проти орди… І не смерть з рук месницi лякала тепер його, а усвiдомлення, що не тиха просьба потульного Василька й не бундючна похвальба марнославного Лева, токмо трубний голос нинiшнього владики земель руських може розбудити заспокоену Європу, тому хотiлося вгамувати справедливий гнiв Зореслави словами: «Рано ще вмирати менi, жоно, не поглиблюй своiм нерозважливим вчинком моеi помилки: смерть спiвця – це тiльки непоправна втрата, смерть князя сьогоднi – остаточна наша погибель».

Та не сказав вiн цього. Понуро дивився в очi Зореслави, яка вийняла з пiхов ножа: не встигне князь добути меча, а якби й встиг, то як зведе його над головою челядини, та й сторожу гукати соромотно, – покiрно стояв Данило перед своiм суддею, однак спостерiг коротку мить ii вагання. Була та мить, мов спалах блискавки, i нею просвiтилися мiрiади думок у свiдомостi приречених на смерть – чейже й Зореслава покладе свою голову, як тiльки звершить помсту, – так в останню хвилину пробiгае в пам’ятi людини все ii довге життя.

…Месть твоя, жоно, – говорив мовчки до Зореслави Данило, – була б справедливою, якби за мною не стояла держава, яку менi Божим провидiнням велено тримати у своiх руках хоча б до того часу, поки виросте на Русi новий, рiвний менi за здольнiстю розуму володар. За тобою ж стоiть народ, якому потрiбен нинi не iнший державець, а тiльки князь Данило Галицький – навчений досвiдом володарювання, жорстокий i добрий, хоробрий i звинний, смiливий, мов барс, i хитрий, як лис.

…Ти ж знаеш науку Святого Письма, княже: око за око, кров за кров, – вiдповiдала мовчки Зореслава.