І земля, і зело, і пісня

Ой летiла пава, в садочку упала,

Ох нема i не буде, кого я кохала!

Стримував Митуса коня, а чобiтьми пришпорював пiд боки, кiнь iржав, i рвався Митуса до русалки; та вiдбувалося свято, знав спiвець, що вичекати треба, поки село не вижене русалку з жита; а чи бачить вона, що вiн живий-здоровий повернувся з походу, – не бачить, бо пiснею за ним тужить; виходила Зореслава на межу й пильно в його бiк дивилася, враз упiзнала й скрикнула тихо, та ще була русалкою й мусила спитати в дiвчат: «А що там в руках у вас – полин чи петрушка, втiкати чи залоскотати?» – «Полин, полин!» – загукали дiвчата; кинулася русалка бiгти житами, а тодi рушив з копита Митусин кiнь i, зволочивши жито, вибiг без вершника на берег Чорнанi й там ждав його, та довго не було видно нi вершника, нi русалки; заздрiснi дiвчата спiвали: «А вiдки ти, дiвчинонько, а вiдки, а вiдки, чи не з тоi полонинки, що родить ягiдки?»; палко кохав спiвець русалку в житi, а потiм винiс ii на руках, бiлу, без рутв’яного вiночка, на коня посадив перед собою, i злетiли обое на буланому в небо.

На лету обнiмала Зореслава коханого свого й питала: «Як будемо жити, Митусо?» – «Спiватимемо, люба. Ти подивися довкола: i сонце, i нiч, i земля, i люди – все те пiсня, Зореславо. Життя – пiсня, хоч i не завжди весела, та хтось повинен спiвати, щоб люди людьми були, а не робучою худобою».

А Зеленоi недiлi в соборнiй церквi Святоi Богородицi молодi слухали Службу Божу, стояли перед аналоем на бiлому полотнi iз свiчками в руках: у кого скорiше догорить, той скорiше умре; рiвно згоряли свiчки, й добра надiя теплилася в серцях Зореслави й Митуси, а пiсля вiнчання вийшов до молодих князь Данило, щоб поблагословити, i, проходячи повз Митусу, змахнув полою корзна – свiчка у спiвця погасла…

IV

«Навiщо ти вбив його? – пiдвела суворi очi Зореслава i пройняла осудливим поглядом князя, що сидiв за пригаслим вогнищем посеред дитинця Тустанського замку.

Мовчав князь.

А починало розвиднятися. Ватра ще якийсь час курилася цiвкою сизого диму, що витягувався з дитинця крiзь вузьку димницю в стелинi, i врештi погасла.

Данило пiдвiвся з колоди, випростався, суворо глянув на Зореславу, та не було в його очах гнiву, лише тужава зiбранiсть i готовнiсть. Вiн обiйшов вогнище й подався важкою ходою до галереi.