І земля, і зело, і пісня

Вийшов на помiст i поглянув з-пiд причiлкового залому на свiт, засланий вогким осiннiм туманом, довго вдивлявся в сутiнну далину, поки його зiр не вловив крiзь мрячну паморозь широко розлитi води Воронового потоку; князь подумав, що орда приступом не вiзьме замку нi нинi, нi завтра, але як довго витримае облогу тустанська залога? Питноi води в камiнних водоймищах вистачить до зими, харчу, напевне, теж, та коли замерзнуть води, замок упаде – нерiвнi сили.

Туман прорiджувався, крiзь нього проступили обриси вершин Ключа й Чудилова, що сходились пiднiжжями до Тухольських ворiт, а праворуч, за гаттю, вiд Пiдгороддя аж до розлитого повiнню Стрия засiрiли плосковерхi юрти видовженим колом – стояв там, певно, цiлий кирiен з двома тисячами воiнiв, i серед них, можливо, сам Бурундай: на середнiй найвищiй юртi звис мокрий зелений стяг.

Чому вбив… Як тобi пояснити, жiнко, що не я вбивав Митусу, а влада, правiтцями дана менi. Я б не судив його, коли б не був князем, та призначено менi суд справляти над людьми, а коли суд був неправий, то людина я, а не Бог, i тому помильностi пiдвладний. Не я вирiшую долю людей, а закон: це вища державна сила i вiд князя не залежна, це метальна машина, яка сама працюе, i не завжди можна вгадати, де впадуть випущенi з пращi каменi.

Ти подивись на них – хто вони? Що це за народ, що за зборище озброених людей, як зумiли вони вiд озера Кулун-Бугiр, алтайських вiдрогiв, Байкалу, Єнiсею дiйти переможним походом аж за Карпати, i нiщо iх не зупинило, нiщо не стримуе й досi; що iх еднае, чого вони хочуть, навiщо iм весь свiт, коли й своя земля не дорога, бо своеi рiдноi землi вони не знають? Усе в них е – зброя, сила i влада, i нiчого не мають – нi тину, нi двору, нi посадженоi деревини, навiть кладовищ нема, одна лише хiть iти далi й далi, неволити й нищити, гвалтувати й рiзати, а в iм’я чого – не вiдають самi, бо ж не мають нi подвiйних ротiв, нi бездонних животiв i вдовольняються малим.