Хресна проща

– А що ми будемо робити крiм того, що пускати однi одним словеснi шпильки? – запитав Антон i тут же вiдповiв на свое питання: – Наша компанiя склалась як драмгурток, то нехай i залишаеться в такому ж амплуа. Подумаймо, яку п’есу можемо взяти до роботи.

– Гамлета! – випалив Аркадiй.

– Ти хочеш вiдразу вхопитися за вершину дерева, а ще не встиг як слiд обняти стовбура… А втiм, печерна сценографiя сприяла б реалiзацii шекспiрiвськоi фiлософii: Гамлетовi суджено дiяти у двох свiтах – вiн мае виконати волю потойбiччя в реальному свiтi i, стикаючись у ньому не з привидами, не з уявнiстю, а зi справжньою людською мораллю чи то пак аморальнiстю, не може сповнити синiвського обов’язку й пасуе перед вимогами реального життя… Однак роз в’язати таке завдання було б нам надто складно.

– То вiзьмiм «Макбета», – запропонував Мирон. – Яка актуальна тема на сьогоднi – засудження тиранii!

– Надто прозорий пiдтекст для нинiшньоi ситуацii, – зауважив Антон. – Не треба пертися на рожен.

До сповiдального каменя, на якому догоряла свiчка, вийшла iз сутiнку Лiда.

– Якщо ми вже так дуже хочемо розпочинати своi акторськi спроби з Шекспiра, то вiзьмiмо його феерiю «Сон лiтньоi ночi». У цiй казцi кожен з нас знайде вiдповiдну для себе роль, адже там усi персонажi, як i ми, – Лiда значуще глянула на Ігоря й Оресту, – вперемiш закоханi!

– Ай справдi! – пiдхопила Ореста. – Я б спробувала зiграти Гелену, закохану в Деметрiя.

– О, а я тодi зiграв би Деметрiя, – зовсiм серйозно промовив Аркадiй.

Ігор мовчав. Свiчки згасали, темрява в печерi густiшала, й нiхто не бачив виразу його обличчя. Вiн проказав iдко:

– Тобi, Оресто, найкраще пасувала б роль когось iз ельфiв – хоча б Метелика.

– Тодi ти грав би ельфа Горошка! – вiдгризлася Ореста.

Вибухнув смiх, свiчки разом погасли, й товариство почало шнурком вишиватися з печери. Першими зникли в лiсовому тунелi Ореста з Аркадiем, за ними подалися Мирон з Антоном, а Ігор стояв непорушно бiля печерного отвору й до болю зiмкнув повiки, нiби його заслiплювало сонце, й коли церковця спорожнiла й довкруж стало по-осiнньому тихо, до нього пiдiйшла Лiда й дiткнулася до його лiктя рукою.

– Не падай у вiдчай, Ігорку, – промовила шепотом, й хлопець вiдчув на своiй щоцi ii теплий подих. – Не так важливо, щоб тебе любили, справжне щастя тодi, коли любиш ти… Ходiмо й ми до електрички.

– Пiду до батькiв, то зовсiм недалеко, – вiдказав Ігор зрезигновано.