Хресна проща

– Я проведу тебе до тракту, менi нiкуди поспiшати… А ти не бiйся, я нi в чому тобi не заважатиму. Незважаючи на мiй огидний характер, я можу бути доброю колежанкою…

Ми йшли мовчки лiсовим тунелем, i коли в далинi з-поза старих лип визирнув станцiйний будиночок, я звернув на стежку, що пробивалася крiзь гущавину до Яворiвського тракту, поступився, пропускаючи Лiду поперед себе, й вона, минаючи, черкнула мене м'якушем грудей, i тодi нашi очi, знiяковiлi й водночас утiшенi, вичiкувально на мить зупинилися, й менi здалося, що той дотик – прихований заклик дiвчини до чогось зовсiм iншого, нiж приятелювання, однак мент був надто нетривким: Лiда вже йшла попереду, й моi очi тепер любовно огортали ii виточений стан, довгу шию, на яку спадала пiлка коротко стриженого русявого волосся, хода дiвчини була гнучка, зваблива, i в мене майнула ревнива думка, що хтось колись пiзнае цю досконалiсть природи й не матиме нiколи сил звiльнитися вiд неi; Лiда йшла й щось говорила наче сама до себе, вона вряди-годи повертала голову, немов давала знати, що ii мова адресуеться менi, а може – намагалася затiнити нею свое знiяковiння, i я теж вiдчував, як ii слова тлумлять у менi хвилеве захоплення дiвчиною.

– Який парадокс, – про щось розмiрковувала вголос Лiда й не дбала про те, чи ii слова доходять до свiдомостi Ігоря, думки якого враз перемiстилися до станцiйноi почекальнi, де, напевне, ждуть електрички Ореста й Аркадiй, а якi вони обое зараз, – пiдкочувалися до серця хлопця пекучi ревнощi, й вiн бiльше не помiчав грацii Лiди, бачив лише тих двох: стоять вони одне навпроти одного й, може, обнiмаються, може, цiлуються, а Мирон з Антоном повiдверталися i вдають, що того не бачать, але як це могло так статися, що Ореста насправдi, мов той шекспiрiвський Метелик, безтурботно перелетiла з квiтки на квiтку, й терпкий туск занiмiв у його грудях; вiн цiеi митi виразно побачив вродливе обличчя Аркадiя, поруч з яким вiн, Ігор, виглядав би мов горошок бiля тюльпана; гiркота добиралася до самого серця, й ще дужче згiрчував ii образ золотокосоi Орести, яка впиваеться великими синiми очима в Аркадiя й готова прийняти його поцiлунок – зовсiм iнший, умiлий, не схожий на той, яким вiн обпiкав – а чи обпiк? – Орестину щоку бiля пiд'iзду на Пiсковiй.

– Ти мене зовсiм не слухаеш, – дорiкнула Лiда й, зупинившись, пильно глянула на Ігоря.