Четвертий вимір. Шрами на скалі (збірник)

– Он якi люди в нас водяться, – зiтхнув скрушно Гiвi, нахабно дивлячись у вiчi Гулаковi. – Ай-яй: що ти будеш тепер робити, професоре? Вiзьми полтиник, – простягнув йому монету.

Гулак пiдходив до Гiвi поволi, його покинув страх, з гiркотою i жалем дивився на красеня у сатинових шароварах i ситцевiй сорочцi. Той вiдступив, наiжачився, у руцi зблиснув кинджал.

– Кiнто, кiнто, – мовив Гулак спроквола по-грузинськи, – а був же ти колись гордим карачохелi. Та, видно, мама твою пуповину поховала на смiтнику, а не бiля церковноi стiни, що ти став волоцюгою.

Хiба для цього тебе мати народила?..

І звузились, зблякли нахабнi очi кiнто, тепер у нього був вигляд забiяки, який пiдвiв руку, щоб ударити, i промахнувся. Гiвi всього чекав вiд своеi жертви: навiть нападу, тiльки не такоi страшноi для грузина образи, та ще й рiдною мовою висловленоi.

Мiг би за неi вбити образника. Та слова професора вразили в саме серце давнiм кривдним болем, вiн опустив кинджал на землю i заплакав.

Надвечiр кiнто Гiвi привiв Миколу Івановича в Сейдабад, допомiг вiднайти потрiбну адресу.

Тереза

У дверях скрадливо дзеленькнув дзвоник – хтось покрутив його впiвоберта i нiби причаiвся, затамувавши подих, потiм ще раз – учвертьоберта.

Моi театральнi колеги сигналили про свiй прихiд набагато смiливiше, зухвалiше, i я зрозумiла, що за дверима стоiть хтось чужий. Причинила дверi i не йняла вiри: у коридорчику стояв той самий поважний пан в окулярах, на прiзвище Гулак, з яким менi випало два роки тому пообiдати в кутаiському трактирi – земляк з Полтавщини, гiмназiйний учитель Микола Іванович.

Це було неймовiрно: побачити його вдруге аж нiяк не сподiвалася. Я нiколи нi з ким не бувала в тривалому зв'язку, тим наче – платонiчному, владi мужчин не пiддавалася – залишалась завжди в гордiй жiночiй самотностi, щоб жити тiльки для своеi Нани, яку народила ще в молодостi, мандруючи в театральнiй трупi Млотковського з Киева через Одесу, Миколаiв – аж до Тифлiса.

Менi не вiрилося, що прийшов той, якому я за обiдом висповiдалася про все свое життя – нiкому дотодi ще не сповiдалася, – бо ж вiн був самотнiй, як i я, викликав у мене довiр'я ще й тим, що назвав своiми друзями людей, на яких молився народ.

Я весь час пам'ятала ту випадкову зустрiч. Тихе прохання Миколи Івановича пiти з ним, осамотненим i зневiреним, завжди бринiло в моiх вухах, та хоч не раз брав жаль за ним, я радiла, що не зробила цього – нiколи не знаходила в собi дару доглядати невилiковно хворих.