Бо війна – війною…

 – Вiд Пруту вернулися, вода була велика… А везли мене вiд бiвуаку до бiвуаку вiд самого румунського кордону, перекидаючи з воза на вiз: заразного в поiзд не приймали. Думали – тиф, а тифозний шпиталь аж у Коломиi. Та все придивлялися, чи живий, – клопiт мали зi мною… Вчителi, кажете. І я вчитель. Красковський повiдкривав вам школи… Людина!

– Ви знаете Івана Гнатовича? – спитала Шубертiвна.

– Сябр вiн мiй, бiлорус.

– А ви хто?

– Поручник Мiцкевич. А звати Кастусь.

– Ого! – не стримався Іван. – Таке прiзвище!

– Звичайне, бiлоруське.

Великий Адам теж з бiлорусiв…

– Ви поет? – насмiлився спитати Іван.

– Як сказати… Кожен бiлорус – поет, хоч не кожен грамоту знае. А хто навчився ii, той повинен писати. Тiльки слово може розбудити народ. Усе на свiтi починалося iз слова – навiть у Господа Бога… – Хворий сперся на лiкоть, хотiв пiдвестися, та не мiг. – Зовсiм став я нi до чого, – мовив скрушно. – Питаете, чи я поет… Мабуть, так, бо складаю вiршi, книжечку до вiйни видав. Та я, щоб не бентежити людей, назвав себе Коласом.

Колосок по-вашому. Такий собi псевдонiм видумав: Якуб Колас…

Вiн iз подивом глянув на вчительку, яка враз схопилася iз стiльчика, подалася до нього, збентежена i втiшена, наче впiзнала давнього знайомого.

– Не може бути! – вигукнула. – Якуб Колас?! Той самий?

– Напевне, той самий, iншого немае, – вiдказав поручик, знову знiяковiвши. – Чули щось про мене?

– Боже, який свiт тiсний, – усе ще не могла заспокоiтись Шубертiвна. – Я ж про вас читала в нашiй газетi «Недiля» ще перед вiйною… Василь Щурат, учений наш, писав про вас.

Як це так, що ви тут? І нам випало рятувати вас… Неймовiрно!

Поручик довго мовчав, потiм прошепотiв кволо:

– Хай вам Бог дасть здоров’я… Може, прислужуся ще моiй бiднiй Бiлорусi.

Поручик Мiцкевич поволi приходив до здоров’я. А коли вже змiг пiднiматися, я деколи з Шубертiвною, а частiше сам, приходив до нього на розмову. Інодi просиджував у вiйтовiй свiтлицi до пiзньоi ночi.

Лисуватий, iз запалими щоками на широкому добродушному обличчi, з проникливими розумними очима, поручик Мiцкевич не приховував утiхи, коли я вiдчиняв дверi й несмiливо вiтався: мене бентежило усвiдомлення, що проводжу вiльний час iз справжнiм поетом, який мае навiть свою книжку.

Саме поняття «поет» було для мене священним i недосяжним, а цей до того ж – один iз перших поетiв у своiй забутiй Богом Бiлорусi, будитель народу, як у нас, примiром, Котляревський або ж Шашкевич.