Бо війна – війною…

Я не мiг приховувати свого захоплення, вiн це бачив i через те намагався уникати розмов, якi стосувалися його особи. Зате коли заходила розмова про бiлоруську лiтературу, очi його спалахували, вiн говорив пристрасно й гаряче про свого вiрного друга Янку Купалу, про молодих поетiв – Максима Богдановича, автора знаменитоi книжки поезiй «Вянок», до того ж знавця украiнськоi культури; про трагiчного публiциста Сергiя Полуяна, якого столипiнськi жандарми довели до вiдчаю, i вiн наклав на себе руки в Киевi, маючи всього дев’ятнадцять рокiв.

Дев’ятнадцять рокiв – стiльки, скiльки сповнюеться оце менi. А що я встиг зробити? Полуян написав десятки статей про вiдродження Украiни – для прикладу бiлорусам, вiдстояв права бiлоруськоi школи, прославив чувашiв i якутiв, якi збудилися до нацiонального життя, а я свiй вiсiмнадцятий рiк просидiв у сiнi на Сакатурi, немов ведмiдь у барлозi, й не приклав рук до жодного корисного дiла. Ганьба менi… Але чому – ганьба, – втiшав себе, – не кожен може, не у всiх однаковi здiбностi… Так, проте смiливим усяк може стати, хто мае мужнiсть виховати в собi цю рису.

Я просив поручика розповiсти про себе: менi треба було прослiдкувати кожен крок у його життi – для прикладу i науки.

А життя у нього починалося подiбно до мого. Син лiсника. Закiнчив учительську семiнарiю у бiлоруському мiстечку Несвiжi, мрiяв стати народним учителем. У юному вiцi почав писати вiршi. Як я… Та хто надрукував би мою мазанину? Правда, вiн перший свiй вiрш опублiкував у першiй бiлоруськiй газетi у Вiльнi пiд псевдонiмом Якуб Колас, коли йому сповнилось двадцять чотири роки, у двадцять вiсiм видав першу книжку поезiй «Песнi жальбы».

То, може, i я ще встигну?.. За органiзацiю нелегального з’iзду бiлоруських учителiв був посаджений у мiнську тюрму. Зважився б я на такий ризик?

Я ловив кожне слово бiлоруського поета, вбирав у свою пам’ять, я повiрив, що iсторiя його життя може стати колись менi у пригодi: як бiлоруси поведуться у нинiшнiй хуртечi, якою дорогою пiдуть?

– Ми з вами, – говорив поручик Мiцкевич, – якщо не рiднi, то двоюрiднi брати.

Ось бiлорус Красковський дав вам школи. А мене в Несвiзькiй семiнарii учив росiйськоi словесностi украiнець Федiр Кудринський, автор багатьох праць з iсторii Давньоi Русi, козацтва. То ж вiн порадив менi писати по-бiлоруськи. Зрусифiкований украiнський вчений виховав бiлоруського поета. Парадокс, проте – закономiрний… Спiльна наша доля, то спiльною мусить бути й боротьба.