Бо війна – війною…

Трясе ним гарячка, а я гину вiд страху, що тифус… i наказали доглядати й годувати його, поки не стане на ноги… а якби вмер, то поховати, а мундир, фузiю i всi його папери вiднести в коломийську комендатуру. І чого це до мене?

– А до кого? – вiдказав я, гидуючи вiйтовим страхом i скупiстю. – Та ж не до мого тата занесуть слабого вояка, бо ж ми всi на однiй постелi спимо… Вiн говорить щось?

– Нi, лишень тяжко дихае i стогне, – вiдказала вiйтиха, i в ii голосi забринiла жiноча скруха. – Молодий ще, а самi лише шкiра й костi… Може, й тифус.

Але то нема чого боятися; тифус – вiд вошей. А я роздягнула його, як мати родила, i весь одяг у братрурi[14 - Духовка.] прожарила… Йой, вичухаеться та й пiде. А що робити… Не викинемо у фосу.

Господарi нарештi зрушилися з мiсця, немов те, що пожалiлися передi мною, додало iм вiдваги й спокою. Шепетючка заходилася коло кухнi готувати вечерю.

З лiжка почувся шепiт, я глянув: сухi губи хворого ворушилися, я пiдiйшов i нагнувся над ним.

– У мене не тиф, – почув я тихе.

 – Не бiйтеся. В мене жовтуха. Вибачте, везли до Коломиi…

Хворий вiдкинув на подушку голову, заплющив очi. Я приклав руку до його чола – гаряче.

– Пiду до Шубертiвни, – сказав я. – Вона трохи знаеться на медицинi. Дайте йому пити.

Шубертiвна поiла хворого молоком, настоями з трав, медом. У нього почалося маячiння, щось вiн говорив або спiвав iз гарячки. Іван прислухався i вловлював слова начебто з якихось вiршiв чи пiсень, з подивом поглядав на вчительку: мова офiцера була не росiйська.

Схоплював окремi фрази: «Ой ви думкi, думкi, серца майго рани… што ви закруцiлiсь вiхрам надо мною… рад би я не думаць i не знацца з вамi…»

– Може, вiн поет? – допитливо глянула на Івана Шубертiвна.

– Може… А мова його… чи не бiлоруська?

– Бiлоруська… Кого в росiйськiй армii тiльки немае…

– «Ех ти, доля, доля, голад та беднота, не свая тут воля, не свая ахвота…» – проривався з горла хворого хриплий спiв.

Іван iз Шубертiвною мiнялися бiля офiцера цiлих чотири доби – з милосердя й цiкавостi: хто вiн, чому в гарячцi наспiвуе по-бiлоруськи? В Івана зроджувалася щемна надiя, що вiн почуе вiд цiеi людини щось дуже для нього потрiбне, а може, й рятiвне.

На четвертий день криза минула, хворий заснув, а коли прокинувся, очi мав чистi. Вiн нiяково усмiхнувся, спитав:

– Хто ви?

– Ми вчителi, – вiдказала Шубертiвна. – А лежите в селянськiй хатi.

– Так, так, – пригадував офiцер.