Марго та сексот

 – Там усе таке красиве, але менi все одно страшнувато. Тi люди нас бачать?

– Це Царськi врата, дiвчинко. Іконостас. І святi таки нас бачать…

Із-за iкон вийшов священник у ризах i, наблизившись до дiтвори, запитав:

– А хто вас сюди привiв, дiти?

– Це я нас сюди привела, – впевнено промовила Ксенька, значно посмiливiшавши. – Ми тут ранiше нiколи не були. У вас тут гарно, але трохи страшно.

– Незвiдане, дитино, завжди насторожуе. Але не треба боятися – треба вiрити.

– Кому? Вам?

– Можна й менi, та краще Боговi.

– А вiн що – живе тут?

– Вiн – скрiзь… І тут…

– Що – i в нас вдома, i на вулицi, i в ресторанi? – зовсiм розперезалася Ксенька.

– Прикуси язика! – смикнув малу за розкошлачену кiску Валька.

– Та ладно… Не буду. Я хочу на царську шапку подивитися, – задерла голову Ксенька на священника, демонстративно заклавши обидвi руки за спину, нiби показуючи, що тут пальцем штрикати на всi сторони не можна, i вона це добре запам’ятала.

– А ти кмiтлива, дитино, але на головi у мене не царська шапка, а митра для сановитих священникiв.

– То ви, значиться, сановитий?

– Ох i говiрка ж…

– Моя бабуся каже, що мелю як пустий млин. Та це не так – просто я хочу все знати, а дорослi й самi не все знають. Я це помiтила давно. Та частiше бувае, що знають, а казати не хочуть. Пiдрости та пiдрости, говорять… А у вас на митрi камiнцi гарнi й на хрестi – теж…

Священник посмiхнувся куточками губ, зняв митру i, пригладивши бiлою, аж крейдяною рукою Вальчиного жовтого чуба, сказав:

– А ти, хлопчику, коли виростеш, станеш служителем церкви… Як я.

Вальцi аж дух перехопило, коли вiдчув на своiй головi тягар митри. Вiн стояв i не дихав, боячись, що така коштовна рiч може впасти з його ще малоi голови. Ксенька знову почала щось щебетати, але хлопець не чув ii. Вiн слухав себе, своi дивнi вiдчуття. Та якби хтось спитав його про те, пояснити нiчого не змiг би. Йому полонило дух важливiстю митi.

– Сестро, – звернувся сановитий служитель до жiнки в чорному, – проведiть дiтей i дайте iм по просфирцi. Менi вже час готуватися до служби…

Говорив вiн тихо i з придихом – глибоко. Його говiр легко й плавно долiтав до слухача, захоплював увагу й нiби поселявся десь у глибинi ества того, хто чув звуки цього голосу.