Марго та сексот

Із вуст маленькоi шалапутки прозвучало оте традицiйне:

– Тут я ще нiколи не була… А ти був?

– Нi!

– Та ти ж тiльки поглянь, як там красиво! Мене бабуся туди не пускае, а сама ходить, щоправда, озираючись, нiби ховаеться. Я бачила. Це не чесно. Пiшли…

І ось вони, звично тримаючись за руки, пiднялися невисокими схiдцями i ввiйшли у широко прочиненi високi дверi, та й завмерли на порозi. Свiтло, яке потрапляло сюди через вiкна, осявало знадвору вiтражi, на котрих вимальовувалися казково-кольоровi вiзерунки. Пахло ладаном i воском.

Крихiтнi вогники свiчок на високих овальних пiдпорах ледь колихалися, коли бiля них проходили жiнки, зодягненi в чорнi шати.

– Тут живе Бог, – шепотнула Ксенька до Вальки.

– Який ще Бог? – вiдповiв хлопець теж пошепки. – Нас у дитячому садочку вчили, що Бога немае.

– А бабуся каже, що Бозя е, i вiн все бачить, i за поганi слова й вчинки покарае.

– Таке скажеш! По-твоему вiн бачив, як ми ходили з тобою в ресторан?

– А хiба то вже такий лихий вчинок? Ми ж нiкому не робили нiчого поганого.

Тiтка нас вигнала просто так, бо вона зла. Королева нас теж бачила, але ж не стала лаяти чи виганяти. Вона хороша.

Ксенька шепотiла те все на вухо Вальцi й зачудовано стежила за жiночками у чорному, а тi дрiбно й непоспiхом походжали собором i робили якiсь непомiтнi справи. Малiй здавалося, що вони не ходять, а плавають, стоячи. Та тiльки дiвчинка стала роззиратися на фрески на стiнах, спиною пробiг холодок страху. Цi величнi намальованi люди в казкових шатах дивилися на них з Валькою, нiби й непорушними очима, але дуже пильно.

Хто ж iз них Бог, тiльки й встигло подумати дiвча, бо несподiвано до малечi пiдiйшла одна iз жiночок у темному вбраннi й мовчки пов’язала голову Ксеньки невеличкою хустинкою. Потiм вона погладила худими пальцями Вальчиного жовтого чуба, перехрестила обох одним помахом i пiшла вглиб собору.

– Ну навiщо менi ця хустка? Лiто ж… – прошепотiла Ксенька сердито i одним махом зiрвала платок iз свавiльноi вiд роду голови. – От подивись тепер на що мое волосся схоже.

Пiшли вже… Менi тут страшно.

– А менi не страшно – менi цiкаво. Глянь, яка краса! – Валька тицьнув вказiвним пальцем у глиб собору.

Нiби з нiвiдкiль бiля них знову з’явилася жiнка в темному, пiймала перст Вальки жменею й неголосно сказала:

– Не треба тикати пальцем, дитино! Ходiть зi мною! – Вона пiдняла хустину, яку Ксенька зронила необачно, i повела дiтей до протилежноi стiни.

– Що це? – запитала Ксенька, задерши голову.