Без козиря (збірник)

Вiн уже ледь тяг порожнi санки, впирався тiльки пальцями нiг, падав на лiктi, але вiд цього санки ставали ще важчими, а тiло болiло ще бiльше. У вибоi, на купi вугiлля, Ілько побачив десятника Макуху з вусами фельдфебеля i з одвислим волом. Кругловидий десятник сидiв, як сова, i важко вiдсапувався. Семен Сухий косив на нього очима:

– Стомився, сердешний. Чого ото очi витрiщив?

– Душу витрiщиш, не те що очi.

– Ти про що?

– Уже одного немае.

Занесенi для ударiв кайла застигли в повiтрi.

– Кажи толком.

– Видали на-гора в лантусi.

– Кого?

– Хабiбулу. А сам винен. Тiльки почали палити бурки, а його, косоокого, й пiднесла чортяка. Нехрист голомозий!

– А ти, звичайно, караульних не поставив?

– Настачиш тих караульних.

– Кишенi хазяям набиваете! – Ілько побачив, як закипае батько. – А шахтар нехай гине? Тодi ще й «сам винен». Геть з вугiлля!

Десятник пхекнув i, погойдуючи пiдвiшеною на шиi лампочкою, полiз на штрек.

– Посiпаки чортовi! – кинув услiд Семен Сухий. – «Сам винен!» А оце, що без повiтря задихаемося, теж самi виннi?

– Чи було коли, щоб хазяi були виннi? Ну почекайте, знайдемо тодi винних!

Гордiй Байда спересердя загнав кайло у вугiлля по саме кайловище.

У Ілька вiд десятникових слiв похололо всерединi. Страх скував руки й ноги, на якi вiн i без того вже не мiг спиратися. Шпаркий пiт заливав йому очi, а вибiйники, зцiпивши зуби, ще скаженiше кидалися на вугiлля. І воно цiлими брилами обвалювалося на пiд.

– Повертайся, повертайся, хлопче! – пiдганяв Гирич.

 – Вугiлля вже нiкуди вiдгортати.

– Ще засипле. – Семен Сухий наставив вухо. – Бач, пiдкрадаеться як.

Пiдпiрки лускали й кололись. Вiд них уже вiдлiтали трiски, а на кругляках пiд стелею виростали бiлi качани iз розчавленоi сосни.

Вибраний «стовп» сiдав.

Гордiй Байда декiлька разiв уже зиркав на сина. Ілько мало не плакав. Тодi вiн одкинув кайло i взявся за лопату.

– Ану, хлопче, перепочинь трохи. Попервах воно важкувато.

– Та я не стомився, тату! – тремтячим голосом виправдувався Ілько.

Йому не хотiлося, щоб до нього ставились як до малого.

– Іди, йди на штрек, подихай трохи. А то вже й очi провалилися. До кiнця ще не скоро. Мабуть, i ми перепочинемо, хлопцi?

Ілько, радий в душi, нiби неохоче вилiз iз лямки i, мов ведмiдь, хутко порачкував до Гараська.

Гарасько на чiм свiт лаяв коногона, що той нiби погано подае порожняк, хоч вагончики стояли перед ним порожнi.

– От Митько Куций був коногон, ото так коногон.