Галицька сага. Велика війна

Звiдки нам вiдомо, що ми народнiсть? Що робить людей народом? Чи самi лише тiла? Нi, напевне не тiла, а дух! Якби самi лише тiла, то чим би ми рiзнилися вiд звiрiв? Ми iнодi плутаемо душу i дух. Чи це одне й те саме? Напевне, нi. Душа е у кожноi людини, а дух опускаеться на неi у момент хрещення i вже не покидае ii. Ви слухаете i питаете себе: до чого вiн це каже? Поясню. Коли дух опустився на наш нарiд? Вiд часу хрещення Русi при святому Володимирi. Наша руська думка живе i розвиваеться вже бiльше тисячi рокiв, значить, руська народнiсть iснуе так довго.

За цей час народ вiд Карпат по Ладогу i Волгу називав себе руським i вважався за один неподiльний народ. Землю вони називали Руссю, пiзнiше Росiею; навiть на цих землях жителi, вашi дiди i прадiди, називали Росiею, а себе росiянами. Так само i ми мусимо вiдчувати, якщо не хочемо вiдступитися вiд своеi думки.

Отець Матвiй перевiв подих i не через те, що стомився говорити. Серед сотень допитливих очей, що невiдступно спостерiгали за ним, вiн зауважив двiйко, якi йому були потрiбнi.

– Аж у новiтнi часи вороги, що хотiли змести Русь iз поверхнi землi, почали голосити, що е якийсь руський народ з одним «с» i якийсь украiнський народ. А щоб зовсiм вiдiрвати нас вiд единого дерева, бiльшiсть епископiв прийняла 1596 року в Берестi унiю з Римом. І тiльки деякi священники на свiй страх не зрадили своеi вiри i не вiдреклися вiд неi. Мушу признатись – i це мiй грiх, – я не був серед них. Але тепер, коли нашi вороги втекли з нашоi землi назавжди, коли ми знову повернулися пiд омофор росiйського царя i святiшого синоду, я, а зi мною i ви, дорогi браття i сестри, можемо нарештi возз’еднатися з величним богобоязним росiйським православним народом.

Вiн провiв поглядом по парафiянах i закiнчив:

– Я розумiю, що не всi ви так одразу можете прийняти цi змiни. Комусь iз вас потрiбен буде тиждень, комусь – мiсяць, а хтось i взагалi може не прийняти iх. Кожен сам вирiшуе свою долю. Якщо ви не ходитимете до храму – я зрозумiю.

Зрозумiю i молитимуся за те, щоб ви навернулися до iстинноi вiри.

Затим отець Матвiй нагадав про порядок вiдправ наступного тижня, i люди почали виходити з церкви, обговорюючи почуте.

Ксеня Солтис залишила церкву серед останнiх. Вона так поринула у своi думки, що здригнулася, коли хтось узяв ii за руку. Це був Степан Бiлецький.

– Ху, налякав, навiжений! – сказала вона.

– Слухай, тут ми з хлопцями – ну ти iх знаеш: Лука i Максим.