Галицька сага. Тінь незалежності

Тодi чи не всi перетинцi зiбралися бiля фiгури хреста у центрi села. Зазвичай так вiдбувалося тодi, коли з вiйни приходили листи. Тодi iх читали перед усiм селом з надiею, що хтось дiзнаеться про своiх. Тепер же, коли всi мобiлiзованi на фронт були разом, то й листи також адресувалися всiм.

Пiсля того, як Андрiй Валько дочитав до кiнця листа, що його написав брат Михайло, i обережно сховав до кишенi, Юстина Солтис не втерпiла.

– Так, – сказала жiнка. – Вони там воюють, а в Перетинi таке сьи роби!

І подивилася на Василя з Ориною.

– Що ви говорите, цьотко Юстино? – нахмурив брови Андрiй Валько, хоч що вона мала на увазi, здогадувався не лише вiн.

– А нiхто i не знае! Десь там воюе i Левко Вовк. А навiт не знае, що батько не встиг поховати його матiр, а вже живе з другою!

– Юстино! – з докором сказав Лука, але та тiльки огризнулася.

– Що «Юстино»? Якщо вам всiм все рiвно, що робитсьи в Перетинi, то я цiхо сидiти не буду! Та Василь навiть до Ганни не iздив, коли сердешна хорувала!

– Ви знаете, цьотко Юстино, що того не можна було робити, – заступився за Вовка Андрiй.

– Ага, така сама публ?ка, як його Орина! – не здавалася Юстина. – Не, а? Одна публ?ка ту, друга в Камiнцi!..

Юстина Солтис замовкла, коли зустрiлася поглядом з Василем. Стишилися заiнтригованi iншi селяни. Знаючи крутий норов Василя Вовка, люди боялися, щоб чого не сталося. Внутрiшньо приготувався до чогось неприемного i «шандар». А Василь узяв заплакану Орину за руку i, вже збираючись пiти до свого нового дому, мовив:

– Якщо ти хочеш називати свою дочку публ?кою, то твое дiло! – сказав вiн.

І з Ориною залишив зiбрання.

Андрiй Валько – наперед жандарм – важко зiтхнув. На ще одну проблему в нього побiльшало. І навряд чи це колись припиниться.

Сусiди якщо i ставали ворогами – то назавжди!

1919 рiк

9

Святвечiр 1919 року шестеро перетинцiв зустрiли не тiльки далеко вiд своiх рiдних, але навiть не в будинку чи окопi.

На початку сiчня фронт стабiлiзувався у тридцяти кiлометрах на захiд вiд Перетина, причому пiсля мiсяця запеклих боiв довелося залишити Раву-Руську. Зараз украiнськi вiйська окопалися у шести кiлометрах на схiд вiд крайнiх хат мiста, у якому вже були новi господарi. Розрiзненi украiнськi сотнi i просто великi загони здебiльшого пiв партизанських порядкiв вирiшено було об’еднати пiд спiльним командуванням полковника Вiктора Курмановича.