Галицька сага. Невиправдані надії

Йому самому належало «вiдсiкати» пiхоту, як перед боем нагадав Янiшевський Вовку й iншим жовнiрам iз прикриття.

Напевне, загiн, що наближався з пiвночi, були звичайною групою розвiдки i до його завдання не належало атакувати пiдсилену пiхотою артилерiйську батарею. Пiсля шести залпiв, що iх встигли зробити три гармати, i зустрiвши хоч i безладний, але все ж бiльш-менш прицiльний вогонь прикриття, нiмецькi танки, навiть не зробивши жодного пострiлу хоча б для годиться, повернули назад.

Перший бiй захисники Берестейськоi фортецi виграли.

Зате наступного дня на батарею Янiшевського прибув зв’язкiвець i передав наказ командуючого групою «Берестя»: всiм пiдроздiлам, якi розташовувалися на зовнiшнiх укрiпленнях, вiдступити до Цитаделi. З’ясувалося, що наявних сил у генерала Плiсовського недостатньо, щоб утримати оборону по всьому периметру. Вiн i вирiшив сконцентрувати всiх за мурами Цитаделi.

Тут Богдан Вовк i прийняв свiй перший справжнiй бiй.

Але спочатку була артпiдгтовка. До неi командувач частин вермахту Гудерiан вдався пiсля того, як увесь день чотирнадцятого вересня марно намагався прорватися на територiю фортецi.

Пiсля невдачi нiмцi вiдступили, а у полудень наступного вдарили по Цитаделi гарматами. Напевне, сюди зiбрали всю наявну поблизу артилерiю. Принаймнi так думалося шеренговому Вовку, коли вiн ховався вiд вибухiв у казематах Цитаделi.

Вибухи лунали повсюди, мiж ними майже не було перерви, як i не було на величезному просторi всерединi Цитаделi мiсця, щоб заховатися вiд них.

Коли пролунали першi вибухи, Богдан з переляку перехрестився. Якийсь сержант, що сидiв поруч, уважно подивився, як той хреститься, i запитав:

– Русин?

Богдановi вже набридло кожен раз виправляти, що нi, вiн не русин, а украiнець, але лише кивнув головою, таки так.

– Боiшся померти?

– А пан сержант не боiться? – огризнувся Вовк.

– Боюсь, але не за себе.

– За кого, цiкаво?

– За свою Гандзю, – вiдказав той. – Смерть – то що? Раз – i тебе нема! Ну, добре, нехай не раз! Але тебе нема! Що тут вже буде, тобi вже однаково! А моя Гандзя, моi дiти залишаться i будуть плакати.

Ото мене найбiльше бiсить. Жонатий?

– Так! Мiсяць тому, – для чогось уточнив Богдан Вовк.

– Ну, то, може, й лiпше!

– Чого лiпше?

Цi слова потонули в оглушливому вибуху десь зовсiм поруч. Богдан iнстинктивно втягнув голову у шию.

– Не переживай! Такi снаряди цi стiни не проб’ють! Росiяни будували добре.

– Росiяни? – здивувався Богдан.