Галицька сага. Невиправдані надії

Якщо ранiше всi трималися своеi команди, а хоч там i не було iдилii, все ж працювати доводилося разом i вiд роботи кожного залежало, якою буде сьогоднi iхня пайка, то тепер колишнi в’язнi розбилися на «групи за iнтересами», причому бiльшiсть тримала свiй шлях до приземистоi будiвлi складу. Саме там зберiгався конфiскований у них одяг. Щоб перед складом i в ньому самому не виникло стовпотворiння, молодi люди з пiстолетами (видно, конфiскованими чи залишеними у спiшцi вартовими табору) пропускали невеликими групами. Колишнi в’язнi всерединi примiщення довго не затримувалися i виходили надвiр, уже тримаючи в руках цивiльний одяг.

І навряд чи свiй.

У цьому Дмитро Панас переконався, як тiльки надiйшла його черга. Всерединi все було перевернуто догори дригом, i надii знайти серед цього хаосу свое не було. Тому Дмитро вибрав якiсь штани, сорочку й маринарку, найголовнiше, якiсь майже новi черевики, причому другий довелося пошукати, i з цим скарбом залишив склад.

Яким щастям було скинути iз себе осоружну смугасту форму й надiти хоч i чужий, але все ж цивiльний одяг! Хотiлося взяти й спалити табiрну одежу, але полум’я вiд такого вогнища сягнуло б до неба, тому Панас лише кинув ii на загальну купу.

У нормальному одязi вже почувався не таким безправним, як ранiше. Дмитро озирнувся довкола. Його товаришi по нещастю вже також перевдягнулися у що кому пощастило i навiть тим, кому дiстався одяг явно не по iх статурi, не почувався обдiленим.

Увагу Панаса привернула чималенька купка людей в однаковiй сiро-зеленiй унiформi.

Це були нiмецькi солдати та офiцери, котрi умудрилися пiд час переможноi для себе вiйни потрапити у полон до полякiв. Це були молодi чоловiки, у дечому навiть нахабнi, котрi тiльки тепер усвiдомили, що весь цей короткий жах закiнчився i скоро вони знову побачать своiх.

Дмитро Панас незчувся, як до нього пiдсiли Михайло Ратушний i Василь Бандера.

– Бачив, як хазяйнують? – кивнув на комунiстiв Бандера. – Вiдчули свою силу!

– Та най чекають свою Червону армiю! – махнув рукою Дмитро.

 – Нам що до того? Нам в другу сторону!

– Треба вже йти! – мовив Ратушний.

– А чого спiшити?

– Почув я, що комунiсти хочуть всiх загнати назад в блоки.

– Навiщо? – не зрозумiв Дмитро.

– Щоб дочекатися своiх червоних i передати iм усiх, – сказав Бандера. – А менi треба додому!

– Менi також! – вiдказав Панас. – То що будемо робити?

– Зберемось всi разом i пiдемо звiдси. Не думаю, що у комунiстiв так багато бронi, щоб стрiляти в нас.