Галицька сага. Невиправдані надії

Ця фраза iз книги стала для багатьох полегшенням iхнього безпросвiтного iснування, була виправданням перебування у таборi. Багатьом хотiлося побачити його «наживо», але цього прагнення не подiляла табiрна адмiнiстрацiя. В’язнiв укотре повели назад до блокiв.

Хоч би як того не хотiли полiцейськi, але новини з волi все ж просочувалися крiзь колючу табiрну огорожу: то з новоприбулим «ремонтом», то самi охоронцi коли-не-коли проговоряться. В’язнi зрозумiли головне: справи у полякiв йдуть геть погано, а якщо так, то з’явилася хоч якась надiя на визволення.

Воно прийшло, як це завжди трапляеться, несподiвано. Зранку вiсiмнадцятого вересня ув’язнених знову не те що не повели на роботу, але й навiть не вiдчинили дверi блоку. «Черговий на вiкнi» Семен Опришко повiдомив замученим чеканням товаришам, що надворi немае жодного полiцейського i взагалi табiр як вимер.

– Не до добра це! – пробурмотiв Онуфрiй Копистко.

Вiн хотiв ще щось сказати, як за зачиненими дверима почулося вовтузiння. Хтось декiлька разiв шарпнув за ручку.

Повiтря у блоку наповнилося тривогою. Вона посилилась, коли хтось невiдомий вдарив чимось важким по замку. Раз, другий!

За весь час перебування у Березi-Картузькiй (а для доброi половини в’язнiв це не один рiк!) таке було уперше. Усi заворожено втупили своi погляди у дверi, а поляки з комунiстами, що займали найближчi до дверей нари, завбачливо вiдсунулися вiд них якнайдалi. Пролунав ще один удар, i всi почули, як впала на бетонну пiдлогу залiзна рейка.

Усi з острахом чекали, хто ж з’явиться.

Яким же було здивування мешканцiв блоку, коли на порозi вони побачили молодого чоловiка, худого, що видавало в ньому такого ж в’язня, як вони самi, але одягненого у цивiльне, i… з пiстолетом у руцi.

– Комунiсти е? – запитав вiн.

– Є! – пiдвiвся зi своiх нар Тадей Яблонський i назвав себе.

– Тодi знайте, що ми взяли пiд свiй контроль весь табiр! – повiдомив незнайомець.

– Хто це «ми»? – запитав Василь Бандера.

– Комунiсти!

– А де охорона? – недовiрливо поцiкавився Онуфрiй Копистко.

– Порозбiгалася! – усмiхнувся невiдомий. – Польська держава сьогоднi впала пiд ударами двох великих армiй.

– А хто друга? – запитав Яблонський.

– Вчора вночi Червона армiя перейшла кордон Польщi i зараз переможним маршем наближаеться до нас! Здiйснилося вiковiчне прагнення поневоленого польськими панами украiнського i бiлоруського народiв про возз’еднання у великiй сiм’i!

– А далi що? – запитав Дмитро Панас.