Чорна рада (збірник)

Нехай я буду казна-що, а не запорожець, коли сьогоднi з нас один не достане лицарськоi слави, а другий лицарськоi смертi!

– Дак ти хочеш, побро, один на один битись?

– А то ж як? Лучче менi промiняти шаблю на веретено, анiж напасти вдвох на одного!

Тим часом Петро над'iжджав усе ближче да ближче, а як побачив, що Леся махае хусткою, то ще бiльш почав гнати коня.

Запорожцi тiлько що перехопились через узенький мiсток над проваллем, що промила вода з одного байрака в другий. Кирило Тур спустив бранку додолу i передав побратимовi, а сам злiз iз коня, розiбрав ветхий мiсток i покидав пластини в провалле.

А на днi в проваллi рине й реве вода, пiдмиваючи крутii береги.

– Що оце ти твориш, побро? – питае Чорногор.

– Те, щоб Шраменя перш доказало, що згiдне воно битись iз Кирилом Туром.

– Бре, побро! Коли думаеш, що через провалле йому не перескочити, покиньмо його, а самi доберемось скорiш до тайника.

– Еге! Може, у вас у Чорнiй Горi так роблять, а в нас над усе – честь i слава, вiйськова справа, щоб i сама себе на смiх не давала, i ворога пiд ноги топтала.

Про славу думае лицар, а не про те, щоб цiла була голова на плечах. Не сьогоднi, дак завтра поляже вона, як од вiтру на степу трава; а слава нiколи не вмре, не поляже, лицарство козацьке всякому розкаже!

Тим часом, як низовий розбишака мiзковав про лицарську славу, Петро мчавсь на його з шаблею. Уже близько. Як ось кiнь – тиць! Зупинивсь над проваллем, уперсь переднiми ногами да аж захрiп, настороживши ушi.

– Ге-ге-ге! – каже по другий бiк, смiючись, запорожець.

 – Мабуть, не по нутру тобi такi ярки!

– Іродова душа! – крикне йому Петро. – Так-то оддячив ти пану гетьману за гостину!

– За гостину? – каже. – От велике диво! У нас у Сiчi приiжджай хто хоч, устроми ратище в землю, а сам сiдай, iж i пий хоч трiсни – нiхто тобi ложкою очей не поротиме. А сi городовi кабани усе мають за власне, що першi забрались у баштан!

– Юда ти беззаконний! – кричить Петро. – Тебе обнiмають i цiлують за вечерею, а ти умишляеш iзраду!

– Га-га-га! – зареготав Кирило Тур.

 – Хто ж iх, дурнiв, силовав мене цiловати? Я iм кажу у вiчi, що вкраду притьмом панночку, а вони здуру мене обнiмають. Да що про те балакати? Ось лучче перескоч через рiвчак, то ми з тобою покажемо отсьому юнаковi, як б'ються козаки!

Обернув Петро коня, розiгнавсь – думав якраз перемахнути, – а кiнь iзнов зам'явсь. Заглянувши в провалле, як там рине вода, аж затрусивсь да й посунув назад, жарко хропучи i водячи очима.