Чорна рада (збірник)

А вражий запорожець аж за боки береться, регочучи.

– Ото проява, а не лицар! – гукае. – Подивiться на такого лицаря! Дiвка ось на конi вдвох iзо мною перескочила через рiвчак, а вiн прибiг та й задумавсь!

– Я б тобi швидко заткнув пельку, – каже Петро, – якби не забув ухопити пiстолi.

– Зроду я не пiйму вiри, – одвiтовав Кирило Тур, – щоб син старого Шрама бивсь по-розбишацьки, маючи в руках чесну панну шаблюку! Може б, i я зумiв би зсадити тебе з коня кулею, та, отже, жду, поки ти надумаешся, чи скакати, чи додому вертатися.

– Проклята шкура! – каже Петро, зскочивши з свого коня. – Вовки б тебе iли! Обiйдусь я й без твоiх нiг!

Да й одiйшов назад, щоб розiгнатись. Догадавшись, що вiн задумав, Леся затулила од страху очi i молилась Богу, щоб допомiг йому. Тiлько задарма вона лякалась. Хто б не споглянув на його високий зрiст, на тонкий да хисткий стан, хто б не завважив молодецьку силу у руках i в ногах, усяк би сказав, що не зовсiм iще лихо. Справдi, розiгнавшись, скакнув Петро i якраз досяг до другого берега.

– Мистець, братику, iй-богу, мистець! – каже весело шибайголова. – Не дармо йде про тебе лицарська слава. Ну, тепер я рад з душi стукнутись iз тобою шаблями.

– Слухай, приятелю, – каже, дишучи важко, Петро, – не буду я з тобою битись; тепер моя рука на тебе не пiднiметься.

– Як се? Ти одступаешся од бранки?

– Нi, одступлюсь перше од душi!

– Дак якого ж гаспеда ти од мене хочеш?

– Оддай, брате, менi ii без бою.

– Га-га-га! – зареготав запорожець. – Ото ще чудасiя! Богдане, чи чуеш? Курячий же в тебе, пане Петре, мозок: не зовсiм ти пiшов по батьковi. Який би враг примусив мене жартовати iз гетьманом, коли б сам куций дiдько не засiв менi в серце? Нi, пане-брате, полягти од твоеi шаблi байдуже, а оддати бранку – ой-ой-ой!.. Шкода й казати! Годi дармо балакати! Стукнемось так, щоб аж ворогам було тяжко, i нехай лучче про нас кобзар спiвае пiсню, анiж розiйтись чортзна по-якому!

Та й вийняв з пiхви свою довгу важку шаблюку:

– Ой панночко, – каже, – наша панночко шаблюко! З бусурманом зустрiвалась, та й не двiчi цiлувалась; поцiлуйся ж тепер iз оцим козарлюгою так, щоб запорожцям не було сорому перед городовими, а чорногорцi щоб не величались своiми юнаками!

– Так ти справдi не оддаси ii без бою? – питае ще Петро.