Чорна рада (збірник)

Бiдна Леся, мабуть, добре ковтнула знахорчиного зiлля од переполоху: хилялась, як п'яна, i нiчого не знала, що з нею дiеться; прокинулась тiлько, як пройняв ii холодний вiтер з поля. Гляне, аж вона серед пущi, на руках у страшного запорожця. Спершу думала небога, що се iй сниться, далi крикнула, да задармо. Розбишаки тiлько зглянулись та всмiхнулись мiж собою. Почала була благати, щоб не погубляли ii, щоб пустили; так Кирило Тур тiлько реготався.

– Що за дурний, – каже, – розум у сих дiвчат!.. Щоб оце я, пiсля такоi працi, випустив iз рук самохiть свою здобич! Нi, голубонько, сього в нас не бувае.

Та й чого тобi убиватись? Хiба я не зумiю кохати тебе так, як i хто iнший? Не плач, мое серденько: привикнеш, дак житимеш за мною незгiрш, як i за гетьманом. Дiвка, кажуть, як верба: де посади, там i прийметься.

Не дуже вгамовалась Леся од такого розважання; рвалась, кричала, здiймала до неба руки.

– Мое ти коханне! – каже тодi, одмiнивши голос, Кирило Тур. – Не кричи, коли не нажилась на свiтi.

Ти думаеш, як нас наздоженуть, дак я тебе живу випущу з рук? Чорта з два кому пiсля мене дiстанешся! Цить, кажу! Ось бач, яка цяця?

І блиснув iй перед очима турецьким запоясником; а очi так поставив проти неi, що сердешне дiвча й помертвiло од страху.

Виiхали з пущi на поле, аж уже на сходi сонця зоря перемагае мiсяць. Почервонiло небо; починае на свiт займатись. Дорога то спускалась униз, то знов пiдiймалась угору. З'iхавши на високий кряж, озирнувсь Кирило Тур, аж iз-пiд гаю хтось мчиться навзаводи на сивому конi.

Вiн зупинивсь да й каже:

– Не буду я Кирило Тур, коли оцей iздець не за нами! І коли хочеш знати, чи бистре в мене око, то скажу тобi й хто се. Се молоде Шраменя. Пiшло по батьковi, як орля по орловi. Враг мене вiзьми, коли я не догадуюсь, який заряд iмчить так швидко сю кулю!

– Море, драгий побро! – крикнув Чорногор. – Чого ж ми гаемось? Утiкаймо!

– Не такий, брате, в його кiнь, щоб утекти нам iз отмицею.

Тайна що воно здасться? Нi, лучче станьмо та даймо бiй по-лицарськи.

– Бре, побро! Що ж iз того буде? Нас двое, стрiляти нам проти його не приходиться, а на шаблях Шраменковi не врадиш ти нiчого. А хоч i врадиш, то нехутко, ще надбiжать та й однiмуть дiвойку.

– Знаю я, брате, – каже Кирило Тур, – як Шраменко рубаеться; тим-то й не хочу у такому разi показати йому свою спину. Поглянь, поглянь, як махае шаблею! Мов запрошуе добрих приятелiв у гостi.