Чорна рада (збірник)

Тепер таки наломивсь балакати по-козацьки, а скоро прийшов до нас, то насмiшив братчикiв своею мовою: усе тiлько «б р е» та «м о р е»! А добрий юнак, о, добрий! Один хiба Кирило Тур йому в юнацтвi рiвня. Тим я нiкого й не люблю так, як себе та його!

VII

Сомко почав саджати гостей своiх за довгий стiл. Шрама й Череваня посадив на покутi, сам сiв на хазяйському мiсцi, кiнець стола, а Череваниху й Лесю посадив на ослонi. Запорожець примостивсь на задньому кiнцi стола iз своiм побратимом.

Шрамовому Петровi прийшлось сидiти поруч iз Лесею, хоть вiн би тепер рад був одгородитись од неi горами i морями.

Що там не вигадував той запорожець, як там не потiшались гостi iз тих вигадок, вiн сидiв за столом, наче в гаю.

– Ну, скажи ж менi, пане отамане, – питае Сомко в Кирила Тура, – яким вiтром занесло тебе в Киiв?

– Самим святим, пане ясновельможний, – одвiтовав запорожець, – проводжаем прощальника до Межигорського Спаса.

– Чого ж се ти одбивсь од свого товариства?

– Потривай, пане гетьмане, розкажу все по ряду; дай перше промочити гортань.

Тiлько в вас такi нiкчемнi кубки, що нi в вiщо гаразд i налити. Святе дiло нашi сiчовi коряки! У нашому коряцi утопиш iншого мiзерного й ляшка.

– Пгавда, бгате, iй-богу, пгавда! – озвавсь Черевань. – Я давно кажу, що тiлько в Сiчi i вмiють жить по-людськи. Їй-богу, бгате, коли б у мене не жiнка та не дочка, то кинув би усяку суету мирськую та й пiшов до вас на Запорожже!

– Гм! – каже Кирило Тур, озирнувши його тушу.

 – Не багато таких потовпилось би в куренi!

Усi засмiялись, а Черевань наперед усiх. Веселий i негнiвливий був собi пан.

– Я з душi люблю сього пройдисвiта, – каже гетьман Шрамовi стиха. – Часом вiн закине й дуже вже круто, да враг його знае, якось так щиро засмiеться, що нiзащо на його не розсердивсь би.

– Погано тiлько, – каже Шрам, – що сi братчики, смiючись, чоловiка куплять, смiючись, i продадуть.

– Що правда, то правда, батьку. По iх сiчовому розуму, нiщо на свiтi не стоiть нi радостi, нi печалi.

Фiлозофи, вражi дiти! Дивляться на Божий мир iз бочки, тiлько не з порожньоi, як той Дiогенес, а по шию в горiлцi.

– Так вам хочеться знати, чого я одбивсь од товариства? – каже Кирило Тур, спорожнивши кубок. – Ось чого. Може, ви чували коли-небудь про побратимство! Де вже не чувати? Се наш сiчовий звичай. Як не одрiзняй себе од миру, а все чоловiку хочеться до кого-небудь прихилитись; нема рiдного брата, так шукае названого.