Чорна рада (збірник)

– Чого ж ти, – каже, – осо, од мене хочеш?

– Нiчого бiльш, розкажи тiлько, як ти добравсь пiхтурою до табору.

– Пху! Сатано! – каже тодi Шрам, усмiхнувшись. – Розкажу, тiлько не доводь мене до грiха. Ото й порозбiгались iк нечистiй матерi ляхи, а ватажок тодi: «Е, батьку! Да се в тебе коня нема?… Братчики, добудемо йому коня!» – да й припустив за ляхами.

– Що ж, добули?

– Добули, вражi дiти; вернулись iз добрим мерином. Здивовались ми тодi з козаками. Як же й не здивоватись, що в самих конi потомленi, а жеребця такого доскочили, що так i йграе на поводi?

– Еге! Знай наших! Наш брат неспроста воюе: часом низовець i чортом орудуе.

Так говорив Кирило Тур, розгладжуючи уси i поглядаючи на всю компанiю, а очi такi лукавi, що разом, здаеться, й щиро говорить, разом i морочить.

– Да i в мене самого, – каже Шрам, – така думка, що тут без нечистоi сили не обiйшлось. Питаю: – «Як ви доскочили такого огира?» – «Нам тее знати, батьку. Сiдай да iдь собi з Богом: ляхи не за горою; часом жах у них проходить швидше од похмiлля».

– Ага! У нас так! – каже Кирило Тур. – Нашi не кудкудахчуть, iзнiсши яечка. А воно було ось як. Припустили братчики за ляхами, а ляхи огледiлись, що iх женеться жменя, та й зупинились. Поки ж вони до мушкетiв, а отаман прицiливсь та i влучив iх ротмiстровi якраз межи очi. Ляхи тодi врозтiч! А я за коня… Чи то пак отаман за коня!..

– Що за вража мати! – каже тодi Шрам, протираючи очi.

Запорожець тодi в регiт.

– Ага, – каже, – пане полковнику! Так-то ти шануеш давнiх приятелiв?

– Ну, вибачай, братику, – каже Шрам, обнявши його. – Чи не розкололи ляхи менi голови шаблями да келепами: щось не держиться в iй пам'ять!

– А що ж отее ми так заговорились? – озвавсь Сомко. – Давно пора по чарцi да й за стiл.

– От, бгатцi, розумна рiч, так-так! – каже Черевань. – Я так отощав, не iвши зранку, що й радуватись не здужаю.

Випив Кирило Тур горiлки да й каже:

– Уже ж, пане ясновельможний, не остав твоею ласкою i мого побратима.

– Не оставим, – каже Сомко. – Я знаю, що вiн шаблею ворочае лучче, нiж язиком.

– Не дивуйсь, пане гетьмане, що вiн мовчить, наче води набрав у рот: вiн у мене з далекоi землi, аж iз Чорноi Гори[87 - Чорна гора – Чорногорський хребет Карпат з найвищою точкою Украiни – Говерлою.] – десь аж за венграми.