Чорна рада (збірник)

Да вже без юродства в iх не бувае.

– Щоб iх лихий злизав iз iх юродством! – каже Шрам. – Їм усе смiшки! Не раз i самому Хмельницькому пiдносили вони гiркоi.

– А все-таки не скажеш, батьку, щоб i мiж ними не було добрих людей.

– Грiх менi се сказати! – одвiтуе Шрам. – Раз, чатуючи з десятком козакiв у полi, попавсь був я у таку западню, що без iх якраз полiг би головою. Обскочили мене кругом ляхи. Уже нас осталось тiльки четверо; уже пiд о мною й коня вбито; я одбиваюсь стоя. А iм, окаянним, хочеться взяти мене живцем, щоб поглумитись так, як над Наливайком[86 - Наливайко Северин (? – 1597) – ватажок козацтва у XVI ст.

, у 1566 р. очолив повстання проти польських i украiнських магнатiв, яке в бою бiля рiчки Солоницi (поблизу Лубен) зазнало поразки. Виданий козацькою старшиною, пiсля страшних тортур страчений у Варшавi.] i iншими бiдолахами. Коли ж тут звiдки не вiзьмись запорожцi: «Пугу-пугу!» Ляхи врозтiч! А було iх iз сотню. Дивлюсь, а запорожцiв нема й десятка.

– О, мiж ними есть добрi лицарi! – каже Сомко.

– Скажи лучче, синку, були, да загули. Перевелись тепер лицарi в Сiчi: зерно висiялось за вiйну, а в кошу осталась сама полова.

– Овва! – гукнув тут на всю свiтлицю Кирило Тур, показавшись у дверях.

Увiйшов у хату, не знiмаючи шлика, узявсь у боки да й дивиться на Шрама, покрививши губу.

Шрам так i загорiвсь.

– Що то за «овва»? – каже, пiдступивши до запорожця. А той iзнов:

– Овва, панотче! – да й заложив за вухо лiвого уса (себто – знай, не боюсь тебе).

 – Перевелись? – каже. – Де тобi перевелись? Хiба ж дармо спiвають: «Течуть рiчки з всього свiту до Чорного моря»?

Як вода в Чорному морi не переведеться, поки свiт-сонця, так i в Сiчi до вiку вiчного не переведуться лицарi. З усього свiту злiтаються вони туди, як орли на недоступну скелю… От хоч би й мiй побратим… та не про його тепер рiч. Чолом тобi, пане ясновельможний! (Тодi вже зняв шлик.) Чолом вам, панове громадо! Чолом i тобi, пане полковнику! Ну, дак як же ти вернувсь до табора, не маючи коня?

– Іроде! – сказав Шрам, грiзно насупивши на його бiлii брови.

 – Коли б не таке мiсто, то навчив би я тебе шановатись!

– Себто вийняв шаблюку та сказав: «Ану, Кириле, помiряемось, чия довша?» Козацьке слово, я оддав би шалевий свiй пояс за таку честь! Та сього зроду не буде! Лучче, коли хоч, розрубай мене надвое од чуба до матнi, а я не знiму руки на твоi шрами i на твою рясу!

Знав-бо, що й сказати, запорожець. Зараз старий i вгамовавсь.