Чорна рада (збірник)

Виженем недоляшка з Украiни, одтиснем ляхiв до самоi Случi, да, держачись за руки з Москвою, i громитимем усякого, хто покуситься ступити на руськую землю!

Шрам аж помолодшав од такоi речi.

– Боже великий! Боже милосердний! – каже, простягти руки до образа. – Положив еси йому в душу мою найдорожчу думку, поможи ж йому й доказати сю справу!

– Годi ж уже про великi дiла, – каже Сомко, – давайте ще про малii. Не добро бути чоловiку единому. Треба, щоб у гетьмана була гетьманша. Отже ознаймую перед усiма, хто тут есть, що давно вже зложив руки з панiею Череванихою за ii дочку Олександру.

Да так говорячи, узяв за руку Лесю, да й поклонились обое батьковi i матерi.

– Боже вас благослови, дiтки моi! – каже Череваниха. А Черевань щось хоче сказати, да не зможе вимовити й слова, а тiлько – «бгатiку!» да й замовкне.

Шрам глянув на свого Петра, а Петро стоiть коло вiкна бiлий, як крейда. Може, старому й жаль стало сина, тiлько не такий Шрам був батько, щоб дав кому догадатися.

– Що ж ти нас не благословляеш, панотче? – каже Сомко Череваневi.

– Бгатiку, – каже Черевань, – велика менi честь оддать дочку за гетьмана, тiлько вона вже не наша, а Шрамова: учора в нас було пiвзаручин.

– Як же се так сталось, панiматко? – обернувсь тодi Сомко до Череванихи.

Вона хотiла вимовитись, но Шрам припинив ii, взявши за руку, i рече:

– Нiчого тут не сталось, пане ясновельможний! Я сватав Лесю за свого Петра, не знаючи про ваш уклад.

– Ну, будь же ти в мене за рiдного отця, i благословiте нас укупi.

Тодi Шрам став поруч iз Череванем; дiти iм уклонились до землi; вони iх i благословили.

Як ось пiд вiкном хтось:

– Пугу-пугу!

Сомко усмiхнувсь:

– Се, – каже, – наш юродивий Кирило Тур.

І звелiв одвiтовати по-запорозьки: «Козак з Лугу», бо запорожцi здоровкались, мов хиже птаство на степу.

– Не знаю, синку, – каже Шрам, – що за неволя тобi водиться з сими пугачами. Городовому козаковi треба стерегтись iх, як огню.

– Правда твоя, батьку, – каже Сомко, – низовцi зледащiли пiсля Хмельницького, а все-таки мiж ними есть люде драгоцiннii. От хоч би й отсей Кирило Тур. Не раз вiн менi ставав у великiй пригодi. Добрий вiн, i душа щира, козацька, хоч удае з себе ледащицю i характерника.