Чорна рада (збірник)

Дивно тiлько здалось йому, що Черевань про те анi гадки; да, видно, се така була панi, що справлялась i за себе, i за чоловiка.

Тепер уже нiчого було думати про Лесю Петровi. Хоть вiн був i значний козак, да не против гетьмана; хоть вiн був юнак уродливий, да не проти Сомка. «Сомко був воiн уроди, возраста i красоти зiло дивноi» (пишуть у лiтописах); був високий, огрядний собi пан, кругловидий, русявий; голова в кучерях, як у золотому вiнку; очi яснi, веселi, як зорi; i вже чи ступить, чи заговорить, то справдi по-гетьманськи.

Не пустив Шрама Сомко у печери, завернув до себе з усiма на козацьке подвiр'е. А козацьке подвiр'е було не вкупi з монастирем; бо мирянам здумаеться гримнути iнодi й лишнiй раз кубком або загомонiти буйними речами; так щоб не вводили братii в iскушенiе, стояв на одшибi про такий случай хуторець. Туди Сомко повiв своiх гостей.

Увiйшли у свiтлицю, а там уже все готове на столi до обiду.

Шрам iще раз обняв Сомка.

– Сокiл мiй, – каже, – ясний!

– Батьку мiй рiдний! – каже Сомко. – Я здавна привик звати тебе батьком!

Тодi Шрам сiв конець стола, пiдпер руками сиву голову i гiрко заплакав.

Усi засмутились. Здивовався гетьман. Знав вiн Шрамову тугу натуру; сам був притомен, як принесли до Шрама козаки сина, сiм раз наскрiзь пробитого кулями. Старий попрощавсь iз мертвим тiлом мовчки i без плачу й жалю поблагословив на погреб.

– Батьку мiй! – каже гетьман, приступивши до Шрама. – Що за бiда тобi склалась?

– Менi! – каже, пiднявши голову, Шрам. – Я був би баба, а не козак, коли б заплакав од свого лиха.

– Та чого ж, Бога ради?

– А хiба ж нiчого?… У нас окаянний Тетеря торгуеться з ляхами за християнськi душi, у вас десять гетьманiв хапаеться за булаву, а що Вкраiна розiдрана надвое, про те усiм байдуже!

– Десять гетьманiв, кажеш? А нехай хоть один за неi вхопиться, поки я держу в руках!

– А Іванець? А Васюта?

– Васюта старий дурень, з його химери смiються козаки; а Іванець гетьмануе тiлько над п'яницями.