Відображення

– Дай вiдпочити! – стогнала вона, сiдаючи в черговий замет.

– Кларонько, – пiдводив ii знову Самуiл, – ти застудишся, пiдемо, тут уже зовсiм поряд.

Їм вдавалося пiдвестися i пройти ще кiлька крокiв, та вона знову сiдала в замет – перевести дух, проте дух зовсiм не переводився. Перейми у Клари почалися, коли вже була глупа нiч i не те що таксi, а навiть приватника знайти було неможливо в усьому безнадiйно бiлому для такого часу доби свiтi, тож у пологовий будинок довелося iти пiшки.

Вони йшли уже бiльше години, зупиняючись, вiдпочиваючи, пiдводячись.

Довкола було дражливо ясно вiд снiгу, але в очах у Клари потемнiшало ще вдома, коли вона намагалася одягнутися, а поперек аж розломлювався, наче зачерствiлий бублик, i нi йти, нi сидiти було неможливо. Шуба зiгрiвала, але тягнула в замет, i едине, чого iй хотiлося – це народити вже нарештi i виспатися, не думаючи про те, що iще доведеться народжувати. Пальцi у муфтi запотiли, набрякли i перестали стискатися i розтискатися. Хустка з’iхала набакир, на чолi уперше з’явилися зморшки, яких вона б злякалася, якби зараз подивилася у дзеркало.

– Господи, коли ж я, нарештi, народжу?! – простогнала я, стискаючи руку Сенi i сiдаючи в звабливо теплий замет. Бiднi жiнки, за що iм це?! Ой, Господи, якби ж iм, а то ж нам…

Вiн, ледь не плачучи i цiлуючи моi руки крiзь муфту, знову узявся пiднiмати мене з замету, примовляючи:

– Кларонько, пiшли, тут уже поряд.

– …i все iнше! – з ненавистю сказала я, не намагаючись пiдвестися, тому що попередня спроба уже була понад моi сили i сил для новоi не залишилося нiяких.

– Ну звичайно ж, усе знiмуть як слiд! Ти й забудеш, що на тобi всi цi лахи були. Дадуть лiки, покладуть на зручний стiл, ти трiшки постараешся i народиш нам сина або доньку.

– Сина! – впевнено прохрипiла я, встаючи, сама не вiдаючи, як.

– Сина! – сказала вона менi пошепки, але твердо.

– Сина! – долинуло у тролейбус через зачинене вiкно.

І Клара пiшла – саме пiшла, а не попленталася, народжувати сина.

Тобто пiшли вони – разом, як завжди.

ІІ

Зараз Клара тимчасово не пам’ятала – про що зараз, взагалi, можна було пам’ятати? – не пам’ятала, як намагалася, тобто мрiяла, дотягнути з пологами до Нового року. З рiзних причин, але головне – щоб синовi на рiк пiзнiше було йти до армii.