Відображення

 – Звичайно, можна було б залишити все як е: якщо, скажiмо, можлива поема без героя, то чому ж не може бути роману без назви?»

Але нi, я таки назву свiй зошит. Я обов’язково назву його. І вони менi в цьому допоможуть, тiм бiльше, що я вже прибрав шибку, яка нас роздiляла. Інакше – як же холодна жiнка, жорстокий ворог, байдужий критик вирiшать для себе i для свiту, що мiй зошит не вартий прочитання? Якщо автор мае iм’я, а його творiння – назву, то легко сказати, що все iнше знати i не треба. А якщо iменi та назви немае, то доведеться читати i, тiльки прочитавши, сказати свiтовi, що читати не мае сенсу.

Щоправда, iнколи початок бувае таким схожим на назву, що й пiдмiнюе його…

Але я знаю, моему романовi назва необхiдна – бо початок не просто не замiнюе i не передбачае його, а навiть зовсiм навпаки.

І

На початку – мiсто готуеться до Нового року, а вже потому, вiдсвяткувавши Новий рiк, почне готуватися до Рiздва… Але замiсть бажань, якi несамохiть загадувалися б у такт майже забутим зiрочками, вона думала про те, що справжнiх бажань у неi, вiдверто кажучи, вже давно немае.

«Цiкаво, – подумала вона, входячи до тролейбуса i машинально перевiряючи наявнiсть сумочки, яка нiкуди не подiлася, – цiкаво, як вмiло природа допомагае тим, кому нiчого не потрiбно. Було б що загадувати – зiрки б не примусили себе чекати».

В тролейбусi, на щастя, було майже порожньо – i бiля вiкна, i поряд.

«А було ж усе-таки бажання! – посмiхнулася вона, як зазвичай, притискаючись до вiкна, що захищало ii вiд вулицi, i вже спокiйнiше дивлячись на будiвлю та на паркан лiкарнi, якi залишалися за зачиненими дверима тролейбуса. – Бажання було, я пам’ятаю».

Вона вiдкрила книгу, що нагадувала мiй зошит, але, менi здалося, уже мала назву. Вона завжди возила ii з собою i читала, перiодично, не вiдриваючись вiд читання, позираючи у вiкно на нереальнi ватнi замети, наче щойно скинутi з величезноi ялинки, на тлi котрих блякли закоцюблi лiхтарi кольору ще не готового гоголь-моголю.

«Чи гоголь-моголю?», – строго запитала вона у себе, але не встигла вiдповiсти, тому що побачила подружжя, що, обережно ступаючи, йшло до лiкарнi. У Самуiла обличчя було такого ж кольору, як у цих дивних заметiв. Клара стогнала, намагаючись зiгнутися в три погибелi, але дев’ятимiсячний живiт заважав iй, i це зараз було ii однiею-единою погибеллю.