Римські цифри

– Отже, я недостатньо благородна? Чи вже не дотягую до дiвицi – чи то пак, перетягую? Скажи прямо, татку, манiритися тут не годиться!

Зiновiй поцiлував ii густе чорне волосся, неначе старанно завите, а в дiйсностi – майже вiд народження хвилясте. Не кучеряве – так було б усе-таки не надто красиво, – а саме в мiру хвилясте. Втiм, як це у Клари може бути щось та не в мiру?

– Значить, будеш захищати невинних? – посмiхаючись, запитав Зiновiй.

Клара навзаем поцiлувала батька i, не замислюючись, – адже вона вже й так достатньо передумала про це на лекцiях професора Фукса, – вiдповiла:

– І винних також.

Audiatur et altera pars – тобто нехай я буду почутою. Я, татку, i е та сама «протилежна сторона», i я хочу, щоб мене чули i дослухалися. А без мене так нiколи й не розберуться, хто винен: «народ, що камiнь божеством вважав, чи ниций кат прекрасного творiння».

Зiновiй сiв у крiсло, слухняно i з задоволенням слухаючи доньку.

– Можна, звичайно, страчувати усiх без винятку, на лобному мiсцi.

Але для того треба лише кiльканадцять вбивць, до того ж не «поганих», як тi, кого вони вбиватимуть, а «хороших», аби вони вбивали тiльки визначених кимось «поганих». У начальства ж тонкi види, як говорять Гоголь та Володимир Федорович. Начальству виднiше.

Зiновiй пожалкував, що кинув палити. Вийняв кiлька монпансье з кольоровоi бляшаноi коробки, яку Клара принесла йому в подарунок вiд Володимира Федоровича, посмоктав iх, потiм розгриз i з’iв. Мабуть, саме красива бляшанка надавала маленьким рiзнокольоровим льодяникам особливий присмак.

Навiть палити розхотiлося, так було смачно.

– Начальству, – замислено сказав Зiновiй, намагаючись не обвалювати на Клару все, що коли-небудь усе одно обвалиться, – без огляду на його «тонкi види», завжди чогось, та не видно i завжди чогось та не вистачае. Одному – пасовищ для незчисленних скакунiв, iншому скринь для небачених скарбiв, третьому – просто тiсно, жити нiде бiдоласi. Ну, й не жив би, навiщо своi проблеми вирiшувати за чужий рахунок?

Клара посмiхнулася:

– Мабуть, у нього немае власного рахунку, от i доводиться користуватися чужим.

Помовчали.

– А це Верхне, – спитав Зiновiй, – що це за населений пункт такий? Якщо це – дрiмуче село, то навiщо там адвокат?

Клара ствердно похитала головою:

– Верхне, татку, хоч i село, але зовсiм не дрiмуче. У всякому разi, я намагаюся на це надiятися, а Сеня менi в цьому допомагае. Усе, що не робиться, – на краще.