Самсон і Надія

 – Савельеви на Назар’евськiй жили, а Трушкiни бiля Марiiнського притулку, на Панькiвськiй.

– Ах так! – закивав глава родини. – Усе я завжди плутаю!

Із пледом на спинi перекочував Трохим Сигiзмундович за стiл. Усi розсiлися дружним колом.

Самсон, бачачи, що до чаю нiчого не запропоновано, вiдчув легкий голод. Але тут зашумiло щось у його головi. Немов птах, ляскаючи крилами, спробував крiзь оголену вушну раковину й крiзь пов’язку всередину, в голову влетiти. Затулив вiн праву скроню долонею, звернувши на себе увагу i батька, i матерi Надii.

– Рана не зажила ще? – спiвчутливо запитав Трохим Сигiзмундович.

– Інодi болить, – вiдповiв Самсон, опускаючи руку й нiяковiючи.

А тут знову шум почув i нiби озирнувся в пошуках того, хто цей шум виробляв. І знову зловив на собi збентежений вiд цiкавостi погляд господинi.

І на фонi цього незрозумiлого шуму прозвучали голосно, немов не поруч, а просто всерединi його голови два пострiли, вiд чого вiн пiдхопився й чомусь до вiкна кинувся. Виглянув на вулицю з висоти другого поверху, не бачачи на нiй нiякого руху i взагалi нiкого.

– Ви чули? – запитав Самсон, нi до кого конкретно не звертаючись.

– Що чули? – уточнив батько.

– Пострiли!

– Не було, – вiдповiла Надiя стурбовано. – Я не чула.

У головi Самсона продовжували нагромаджуватися шуми, важко зрушили поруч меблi з протяжним скрипом по дерев’янiй пiдлозi. Вiн уже почав здогадуватися, звiдки все це чуе. І вiд цього зробилося йому страшно, страшно й незручно перед сiм’ею Надii.

– Вибачте, менi треба бiгти! – Вiн повернувся до вiкна спиною, подивився на дверi в коридор i пройшов туди поспiшним кроком. Зiстрибнув по дерев’яних сходах до виходу з будинку. І по вулицi дiйсно побiг, вiдчуваючи в ногах i силу, i втому, i намагаючись не наступати на розкиданi по брукiвцi мерзлi окрушини смiттевих заметiв, iз якими, схоже, суботник напередоднi боровся по всьому мiсту. Пiсля декiлькох хвилин бiгу вiн зменшив мимоволi крок, вiдчув, що навалюеться на його плечi тягар, якого йому не знести.

– Жени до мiлiцii на Тарасiвську! – крикнув нерухомому телепню, що сидiв на переднiй лавцi.

Той, у шапцi з опущеними вухами, обернувся, i побачив Самсон його ворожi очi, i скривлений рот, i рiдкувату борiдку.

– Не поiду! – прошипiв вiн. – Я свою гнiду вашими талончиками з печаттю не нагодую! Менi на овес треба працювати!

Витягнув Самсон iз кишенi пальта «керенку»-сороковку.