Самсон і Надія

– У мене там батько залишився, – вiн важко зiтхнув. – На дорозi. Зарубали.

Лiкар гiрко прицмокнув i хитнув головою.

– Хiба можна зараз по вулицях ходити? – Вiн розвiв руками. – І що ж ви збираетеся робити?

– Не знаю, треба забрати його…

– Грошi у вас е?

– У нього були, у портмоне! Ми за костюмом до кравця йшли.

– Ходiмо, – Ватрухiн жестом показав на дверi, що вели до коридору.

Вулицi цього разу виявилися безлюдними. Десь далеко стрiляли з рушниць. Над мiстом, яке напилося кровi, ще нижче нахилилося небо, немов збиралося влягтися на нiч на його дахи та кладовища.

Коли дiйшли до Нiмецькоi, де Самсона та батька наздогнали козаки, попереду побачили двi пiдводи та з десяток дядькiв. На одну пiдводу вже пiдняли кiлькох убитих, але батько Самсона так i лежав на краю дороги. Тiльки тепер вiн був босим – хтось зняв англiйськi гудзиковi черевики.

Самсон нахилився до його тiла, намагаючись не дивитися на голову. Полiз рукою пiд груди, намацав у внутрiшнiй кишенi пальта портмоне.

Витягнув. Його пухлiсть дещо збентежила та здивувала. Запхав портмоне в кишеню куртки-френча i, випроставшись, озирнувся на пiдводи.

– Везти треба? – запитав дядько, який тримав коня порожньоi пiдводи за вуздечку.

– Так, треба, – кивнув Самсон. І озирнувся на лiкаря.

– А який похоронний дiм тут ближче? – запитав дядька лiкар.

– Та до Гладбаха ближче за всiх! – вiдповiв той. – А грошi ж е? Тiльки не цi, не карбованцi!

– «Керенки» е, – сказав лiкар.

– Добре, – кивнув дядько. – Давайте допоможу пiдняти, а то ж вимажетеся!

Самсон подивився на своi бруднi штани й брудну куртку й одночасно з дядьком нахилився до тiла батька.

Вiвторок 11 березня 1919 року став днем, який перекреслив його минуле життя.

2

– Пальто я б вам радив забрати, – сказав по-росiйськи з польським акцентом прикажчик похоронного дому. – У пальтi не ховають! Там воно не зiгрiе. А от на ноги треба б!

Тiло батька лежало в грубо збитiй трунi.

Голова, укрита квадратом китайського лiлового шовку, здавалася цiлою. Працiвник похоронного дому перебинтував ii, щоб стягнути розколотi половинки черепа.

– А ось ця дошка? – Самсон показав поглядом на боковину труни, що явно вже була в iншому вжитку.

– Ви знаете, у нас же своя лiсопильня пiд Фастовом, але тепер туди не доiхати, а якщо доiдеш, то можеш не повернутися, – сказав прикажчик.