Закон равлика

 – Поiдемо музику слухати!

За кiлька хвилин Вiктор, Сергiй Павлович i Павлусь уже виiжджали знадвору. Дорога чекала далека, але вулицi були пустельнi, лише зрiдка десь ховалася машина ДАІ, та даiшники, мабуть, на чорнi «мерседесiвськi» джипи вiдучилися реагувати. Павлусь теж нiяк не реагував на машини ДАІ, що шугали то тут, то там. Увесь центр вони проскочили за п’ять хвилин i вже летiли по Артема, потiм вулицею Фрунзе. Вiктор тiльки встигав вiдзначати краечком ока знайомi орiентири. Але десь на Куренiвцi, за стадiоном «Спартак», джип завернув лiворуч i далi неквапно iхав приватним сектором.

– Тут лiворуч, – попередив Павлуся Сергiй Павлович.

Заiхали в глухий кут i зупинилися перед високою залiзною брамою.

– Змигни фарами, – наказав шеф.

Павлусь «змигнув», i вiдразу надворi запалилося свiтло i хтось узявся розчиняти браму. Джип заiхав усередину.

Прибульцiв зустрiчав чолов’яга рокiв п’ятдесятьох у камуфляжi. Вiн кивнув тiльки Сергiю Павловичу. Шеф зайшов до будинку першим, Вiктор i Павлусь – слiдком.

У передпокоi iх радо зустрiв лiтнiй, але ще мiцний пан рокiв шiстдесятьох iз гаком – у джинсах i темно-синьому светрi. Провiв до вiтальнi, умебльованоi дорогими меблями з червоного дерева.

– Марiйко! – гукнув вiн кудись. – На стiл збери!

Потiм повернувся до Сергiя Павловича й продовжив:

– Бiйцi нехай тут почекають, а ми з тобою усамiтнимося…

Шеф кивнув i вони пiшли.

– Ти його знаеш? – запитав Вiктор Павлуся.

Павлусь кивнув, але рота не розтулив.

У вiтальнi з’явилася Марiйка – жiнка рокiв сорока, фарбована блондинка, одягнена в синiй байковий халат, на ногах – вiрменськi пантофельки з загнутими догори носаками. Попереду вона штовхала столик на колiщатах. На столику – кiлька тарiлок iз нарiзаною iжею. Наiдки швидко перекочували на круглий стiл. Павлусь допомагав переставляти тарiлки. Вiктор мовчки спостерiгав. Потiм iз барного вiддiлення дорогоi стiнки на стiл перекочувала пляшка коньяку «Ай-Петрi», двi пляшки «Миргородськоi», чарки й склянки.

Шеф повернувся хвилин за десять. Обличчя ще бiльше спохмурнiло на тлi попередньоi втоми. Вiн на хвильку затримався, але до вiтальнi увiйшов з усмiшкою. Запросив усiх до столу. Почав розливати коньяк по кришталевих чарках.

– Менi до закiнчення виборiв зась, – зупинив Сергiй Павлович руку господаря, що зависла з пляшкою коньяку над його чаркою.

Той кивнув iз розумiнням. Налив шефу мiнералки.

Нiчне застiлля вийшло не вельми веселе.