Закон равлика

 – Моя справа – бути у всьому чистому, iз краваткою та поголеною пикою. І по всьому!

Коридором прогупали кроки, й до кухнi забiг охоронець Павлусь. У руцi вiн тримав згорнутий трубочкою плакат. Передав його Сергiю Павловичу. Той розгорнув i уп’явся в передвиборну агiтку свого конкурента. Раптом обличчя хазяiна спотворилося, вiн рiзко повернувся до Павлуся, що застиг бiля столика.

– Ви що, не знали, де вiн це друкуватиме?

– Вiн не тут друкував… У Бiлiй Церквi…

– Мудаки, – видихнув Сергiй Павлович.

Вiн перевiв погляд iз Павлуся на Вiктора. Вiктор, що не розумiв, у чому справа, сидiв зi сторопiлим виразом обличчя.

– А що там? – обережно запитав вiн.

Хазяiн передав йому плакат. Плакат як плакат. Нейтральне обличчя з низьким чолом i короткою зачiскою. Рiвний нiс, у поглядi – холодний цинiзм, але без агресii. У текстi передвиборноi програми – суцiльна банальщина. Аж до обiцянки за п’ять рокiв вирiшити житловi проблеми своiх виборцiв коштом державного iнвестування житлового будiвництва.

Вiктор пiдвiв питальний погляд на хазяiна.

– Ти нi бiса не зрозумiв? – кивнув Сергiй Павлович i зiтхнув. – До мармизи придивись! Стривай! Павлусю, принеси-но фотки з нашого архiву!

Павлусь незабаром повернувся з великим коричневим пакетом. Витяг вiдти десятка пiвтора свiтлин великого формату. Передав Вiкторовi.

Той на однiй свiтлинi затримав погляд: пiкнiковий портрет чоловiка, зовнi дуже схожого на передвиборного конкурента.

– Це що, його брат? – запитав Вiктор.

– Це вiн i е.

Вiктор поклав фотознiмок поруч iз плакатом i вiдразу збагнув причину настiльки раптовоi змiни настрою в Сергiя Павловича.

Обличчя на плакатi вiдрiзнялося американською чистотою шкiри й грецькою правильнiстю рис. Те ж обличчя на фото було прикрашено довгою лiнiею шраму на правiй щоцi i кривим, збоченим боксерським носом. У рештi розбiжностей не було.

– Так, даю вам пiвгодини! Думайте, що з цим робити! Я зрозумiло сказав? – Сергiй Павлович ударив гострим поглядом по очах охоронця, потiм перевiв погляд на Вiктора.

Ляснули дверi, й охоронець iз Вiктором залишилися самi. Павлусь важко зiтхнув.

– Оце втьопалися, – розпачувався вiн. – Ми ж не СБУ, щоб знати, де якi плакати друкуються! А що тепер iз цим робити? – i вiн питально подивився на Вiктора.