Закон равлика

Погляд вiдразу виокремив iз трьох десяткiв по-картярському розкладених на прилавку газет рiднi «Столичнi вiстi».

Вiдiйшовши всього лише на крок вiд кiоску, Вiктор розгорнув газету i простояв так iз пiвгодини, усмоктуючи в себе киiвськi новини.

Життя не змiнилося. Принаймнi з цього номеру газети випливало, що все у стольному градi Киевi йде своiм трибом. Іноземнi гостi привозять гуманiтарну допомогу будинкам-iнтернатам, двох депутатiв украiнського парламенту ув’язнюють у Нiмеччинi за банкiвськi махiнацii, у Херсонi розстрiлюють родину бiзнесмена, а на Оболонi вiдкриваеться розкiшний гiпермаркет садового обладнання й реманенту.

Лише двiйко некрологiв на передостаннiй шпальтi засмутили Вiктора недорiкуватiстю й кострубатiстю висловлювання невiдомого автора, що сховався за колишнiм псевдонiмом Вiктора – «Група товаришiв». І у вихiдних даних газети не було Ігоря Львовича. Головний редактор тепер – якийсь Вайцман П. Д.

Миттевим солодким спогадом промайнув у пам’ятi малюнок якогось давнiшого похорону: вони з Мишком стоять бiля труни чергового видатного небiжчика, а згори свiтить сонце, звучить скорботна мова когось iз рiдних i близьких, лише слова пролiтають повз, бо вони з Мишком нiби не звiдси, вони частина ритуалу, точнiше, пiнгвiн Мишко – частина ритуалу, а вiн, Вiктор, частина пiнгвiна Мишка.

І тому вони нiчого не чують, вони перечiкують похорон, перечiкують час, перечiкують життя, неначе воно майже вiчне.

Де Мишко зараз? У Феофанii? Навряд… Найшвидше – вiдпочивае мiж похоронами.

Виходить, шукати його однаково треба на Байковому цвинтарi, коли назбираеться там найбiльше «мерседесiв». Адже життя не змiнилося.

Раптом сонце пробилося променями крiзь похмуре небо, i Вiктор пiдняв голову. Настрiй неба мiнявся. Хмари поступово свiтлiшали.

Сховавши газету до сумки, Вiктор притьма зiщулився на сонце, що доперва визирнуло. Потiм воно сховалося, але було очевидно, що ненадовго. Усе-таки в природi лiто. Хоча осiнь уже в дорозi.

«І я в дорозi», – подумав Вiктор, озирнувшись на вокзал.

Тепер треба було вирiшити: куди далi. Вiн замислився. Кортiло додому й у ванну. Потiм, по черзi, треба було розшукати Мишка й переконатися, що з ним усе гаразд. Адже вiн перед ним у боргу. Вiн, Вiктор, зайняв його мiсце в лiтаку i злiтав на його вiтчизну. Щоправда, причина цiеi замiни була цiлком поважна. А борг вiн Мишковi вiддасть, неодмiнно вiддасть. Вiн усi борги вiддасть. Шкода тiльки, що йому, Вiкторовi, нiхто нiчого не винний.