Закон равлика

Тепер друзi i рiднi пiдходили до купи коричневоi глинистоi землi, брали по пригорщi й кидали вниз, у могилу.

Хвилин за п’ять танго затихло. Музику мобiльника закопали разом iз небiжчиком. Вiктор зажурився. Новий ритуал не припав йому до вподоби. І хто це вигадав? Де Мишко? Де Олекса? Чи це був похорон вiд якогось iншого «поховального бюро»?

На цвинтарi Вiкторовi бiльше не було чого робити, i вiн повернувся, щоб пiти. Але не встиг i двох крокiв ступити, як перед ним вигулькнули двое охоронцiв в однакових чорних строях.

– Стривай, – сказав один iз них голосом, у якому забринiли металевi нотки. – Поiдеш iз нами…

– Далеко? – спитав Вiктор.

– Не дуже, – вiдповiв другий охоронець.

Умостили його в джип «Мерседес». Один охоронець сiв за кермо, другий – поруч iз Вiктором на задне сидiння. Із джипу Вiктор спостерiгав, як учасники поховання сiдають по машинах. Повз пройшла жiнка в чорному й в окулярах, ведучи за руку хлопчика.

Машини почали рушати з мiсця. Клацнули дверцята джипу, i на передне сидiння поруч iз водiем сiв сивий чоловiк.

– Рушай! – наказав вiн. Потiм озирнувся на Вiктора.

У його очах Вiктор прочитав якесь тихе презирство й байдужiсть, вiн подивився на Вiктора так, нiби його, Вiктора, взагалi не iснувало.

Їхнiй джип прилаштувався до хвоста валки, що поволi сунула цвинтарем. Сивий зiтхнув, знов озирнувся на Вiктора.

– Ти хто? – запитав вiн.

– Я? – Вiктор стенув плечима. Йому було дiйсно важко зараз пояснити, хто вiн.

– Ти, ти, – повторив сивий. – Я розумiю, коли непроханi гостi пхаються на чуже весiлля, щоб задарма випити i закусити… Але на чужий похорон… Може, ти знав покiйного?

Вiктор заперечно хитнув головою.

– Я хотiв подивитися… Чоловiка одного шукав.

– Шукав одного чоловiка, – повторив замислено сивий. – І що, знайшов?

– Нi… Вiн ранiше займався охороною похоронiв… тут, на Байковому…

– І як його звали?

– Олекса… бородань…

Сивий перезирнувся з охоронцем, що сидiв поруч iз Вiктором.

– Цiкаво… Отже, ти бороданя Олексу шукав?

– Ви його знаете? – запитав iз надiею Вiктор.

– Вiн його знае, – тицьнув сивий пальцем на охоронця. – Чи знав, я не в курсi… Ти ж його знав?

– Це того, що в серпнi торохнули? – запитав охоронець.

– Ой, як цiкаво! – сивий посмiхнувся. – Це… коли вибухiвку небiжчику пiд голову поклали, ге?

Охоронець кивнув.

– Знакомитий похорон! – сивий замислився. – Так… i нащо ти цього Олексу шукав?

В iнтонацiях сивого Вiктор уловив небезпеку.