Закон равлика

І тiльки в одному мiсцi на полярнiй станцii можна було розслабитися й спокiйно посидiти, – у барi житлового корпусу. Але, власне, бар був, нiби вiдморожений. Випивку в ньому не продавали, та й самого бармена звiку не iснувало. Сюди можна було прийти зi своiм спиртним i посидiти бiля стiйки бару. Можна було випити й занюхати китичкою рiзнорозмiрних бюстгальтерiв, котрi телiпалися на пiдпiрному брусi, що починався бiля стiйки й упирався в стелю. Усi бюстгальтери були з автографами колишнiх власниць – химерна традицiя станцii: усi жiнки, що тут побували, залишали в барi цей предмет туалету, немов провокацiю для еротичних снiв полярникiв.

Вiктор теж потрапив у лабети. Але йому не йшлося про сон: руки несамохiть потяглися до твердого мережива, що берегло принадну для чоловiкiв форму. І хоч тепер iх виповнювало повiтря, але сам доторк пучками пальцiв обпалив Вiктора вiдчуттям весни. Вiн наче вiдчув запах квiтучоi вишнi.

Може, фантазiя й повела б його далi, але наразi до стiйки бару присiло двое полярникiв з кiлькома пляшками аргентинського пива.

– Дарма, – спiвчутливо мовив один iз них. – Це вже останне пиво – бiльше не буде!

Бiофiзика-екстремолога звали Станiслав, чи, простiше, Стась. Вiн знайшов Вiктора годинки за двi й запропонував погуляти.

Вони спустилися до дощатого пандусу – слiпу, – яким спускали й затягали моторнi гумовi човни на алюмiнiевому каркасi. Там Вiктор побачив своiх перших в Антарктидi пiнгвiнiв: порiвняно з Мишком, були вони маленькi, наче iграшковi.

– Це пiнгвiни Аделi, – пояснив Стась. – Адже ми на островi, а це ще не зовсiм Антарктида.

Вони пройшлися до дизельноi, де гув генератор, потiм – до якоiсь закритоi лабораторii, де робилися магнiтнi вимiри.

– Тут на станцii е хлопець iз Москви, мiй тезко, – озвався Стась, озирнувшись довкола i переконавшись, що поруч нiкого нема. – Вiн хворий, у санчастинi лежить. Я йому про тебе розповiв, i вiн дуже хотiв зустрiтися.

– Атож, – стенув плечима Вiктор.

Повернулися до головного будинку. Вiктор подався до себе, а Стась пообiцяв зайти по нього за годинку.

Хворий москвич виявився дебелим чоловiком рокiв сорока. Лiжко санчастини було для нього закоротке. Вiн лежав горiлиць, трохи пiдiбгавши ноги. Велике обличчя було таке блiде, що слово «хворий» вiдразу набуло у Вiктора в головi поважнiшого значення.

Стась-екстремолог вийшов, залишивши iх удвох.