Приятель небіжчика

Я узяв свою звичайну подвiйну половинку i сiв за ближнiй до стiйки бару столик.

Краем ока помiтив Івана. Вiн сидiв бiля входу. Перед ним на столi стояла склянка i вiдкрита пляшка пива.

«На роботi не п’ю», – згадав я його ранкову фразу.

Охопивши поглядом першу залу, я зрозумiв, що Костi тут нема.

Пiсля другоi подвiйноi половинки в ротi згiркло. А до закриття залишалася ще година. Було нудно сидiти й нiчого не робити. Я узяв сто грамiв «Кеглевича». Тепер сидiлося легше. Дрiбнi ковтки динноi горiлки миттю притлумили гiркоту кави в ротi.

Час минав трохи швидше.

Бiля сьомоi «кавниця» взялася вигетькувати вiдвiдувачiв.

Ми з Іваном виявилися останнiми.

– Йди у бiк метро, – прошепотiв менi Іван у дверях. Я пiшов. Вечiрня темрява огортала вулицю. Моi черевики вiдлунювали на асфальтi, i як я не намагався, а тихiше йти не виходило.

Повернув лiворуч i пiшов уздовж бiлого муру Могилянськоi академii. Попереду, за п’ятдесят метрiв, починалася Контрактова площа, освiтлена i лiхтарями, i пливкими вогнями автомобiльних фар.

Іван наздогнав мене вже бiля входу до метро.

– Завтра о п’ятiй там же, – сказав вiн i пiрнув у пiдземний перехiд.

18

Ішов третiй вечiр ловитви «на живця». «Живець» на цей час вже притомився. У ротi гiркло на сам вигляд кави. Власне, каву я вже не пив – вирiшив зробити перерву, пiд час якоi пив мiцнiшi трунки. Так i чекати було легше, i якесь розслаблення огортало.

Автоматично я «фотографував» кожного, хто входив до кав’ярнi.

Зо два рази траплялися хлопцi, за описом схожi на Костю. Один раз я навiть лаштувався вийти у двiр, але той, кого я прийняв за Костю, взяв у Валi пляшку горiлки й пiшов до другоi зали. За пiвгодини його, зовсiм зачмеленого, уже виводили з кав’ярнi два чолов’яги пролетарського вигляду, й теж напiдпитку.

За двадцять сьома до кав’ярнi ввiйшов ще один хлопець у шкiрянцi. Вiн на мить зупинився на порозi, озирнувся й пройшов до стiйки.

У цей час двi жiнки, що сидiли навпроти мене, пiдвелися й вийшли.

Я занервував, скоса глянув в iнший кут кав’ярнi, де зi своiм пивом сидiв Іван. Вiн уловив мiй погляд i пограв пальцями по столi.

Малинiн доспiвав свою пiсню, й касета закiнчилася. У виниклiй павзi з вулицi долинув гук дощу.

«Тiльки цього бракувало», – подумав я. Парасольки в мене iз собою не було.

– Закiнчуйте! – оголосила «кавниця» перед тим, як поставити Шуфутинського.

Останнiй вiдвiдувач, що увiйшов, сiв навпроти мене.