Пікнік на льоду

Єдине, що йому вряди-годи допiкало, – це брак слави, нехай навiть анонiмноi. Занадто життеспроможними були героi його жанру. З-понад сотнi описаних «до кiнця» ДВП, нiхто не тiльки не вмирав, але навiть i не хворiв. Але цi мiркування не псували Вiкторовi робочого ритму. Вiн працьовито гортав газети, виписував прiзвища, занурювався у бiографii цих людей. Вiтчизна мае знати своiх героiв – торочив вiн собi.

Був листопадовий вечiр. За вiкном падав дощ. Пiнгвiн Мишко знову приймав холодну ванну. А Вiктор саме мiркував про живучiсть своiх героiв.

– Я вiд Ігоря Львовича, – сказав хрипкий чоловiчий голос. – Треба б поговорити, е одна справа.

Почувши iм’я рiдного редактора, Вiктор охоче погодився на зустрiч. За пiвгодини вiн зустрiчав удома гостя – чоловiка рокiв сорока п’ятьох, пiдтягнутого, вбраного зi смаком. Гiсть прийшов з пляшкою вiскi, й вони вiдразу сiли до кухонного столу.

– Мишко! – вiдрекомендувався гiсть, а Вiктор усмiхнувся i вiдразу знiяковiв.

– Пробачте, так звуть мого пiнгвiна, – сказав вiн.

– У мене е давнiй друг, дуже хворий… – почав гiсть. – Ми однолiтки i дружимо з дитинства. Звуть його Сергiй Чекалiн. Я хочу замовити вам його некролог… Вiзьметеся?

– Звичайно, – вiдповiв Вiктор. – Але менi потрiбнi факти з його життя, бажано щось особисте.

– Нема проблем, – сказав Мишко. – Я знаю про нього все чисто. Можу розповiсти…

– Будь ласка.

– Вiн – син слюсаря i виховательки дитсадка. Змалку мрiяв про мотоцикл i пiсля закiнчення школи нарештi купив собi «Мiнськ», але для цього йому довелося трохи позлодiювати… Зараз вiн дуже соромиться свого минулого.

– Як звали дружину?

– Олена… Загалом, справи в нього кепськi, плюс здоров’я…

– А що зi здоров’ям?

– Пiдозра на рак шлунку i вiчний простатит.

– Ну, а що для нього головне у життi? – запитав Вiктор.

– Головне? Срiблистий «лiнкольн», якого в нього нiколи не буде…

Розмову вони запивали вiскi, i через цей коктейль зi слiв i спиртного при столi поруч з ними нiби сидiв третiй, Сергiй Чекалiн, покинутий дружиною невдаха, слабий та наодинцi зi своею нездiйсненною мрiею – срiблистим «лiнкольном».

– Коли заiхати? – запитав наприкiнцi Мишко.

– Можна завтра.