Пікнік на льоду

Вiн немов знайшов свiй жанр i так затиснувся його рамками, що навiть коли не писав «хрестики», то думав про них, або ж плекав думки, стрункi й траурно ритмiчнi настiльки, що хоч бери iх i вставляй у будь-який некролог у виглядi фiлософського вiдступу. Інодi вiн так i робив.

Вiктор потелефонував дiльничному.

– Лейтенант Фiшбейн слухае! – пролунав з рурки виразний знайомий голос.

– Сергiю? Привiт. Це Вiтя.

– Вiтя? – перепитав дiльничний, мабуть, не пiзнаючи.

– Хазяiн пiнгвiна.

– О, так би й сказав! – Сергiй зрадiв.

– Нормально! Слухай, ти завтра вихiдний?

– Так, – вiдповiв Сергiй.

– У мене е непогана iдейка, пiдтримаеш? – з надiею запитав Вiктор. – Тiльки потрiбна машина, будь-який мiлiцейський «газик» пiдiйде…

– Звичайно, якщо це не кримiнально карне дiяння… Тiльки нащо тобi «газик», у мене «запорожець» е, – сказав Сергiй i розреготався.

20

Морозяним суботнiм ранком з червоного «запорожця», що зупинився на набережнiй Днiпра бiля нижнiх Лаврських садiв, вийшли Вiктор, Сергiй та пiнгвiн Мишко.

Днiпро був закатаний товстим шаром криги. На нiй нерухомими тлустими воронами сидiли, витримуючи мiж собою «чемну» дистанцiю, аматори пiдлiдного рибальства. Кожний бiля своеi ополонки.

Обираючи шлях так, щоб не турбувати рибалок, Вiктор, Сергiй та Мишко вiдiйшли вiд берега i подалися в днiпровськi льоди.

Вони йшли, пристаючи бiля кожноi незайнятоi ополонки, але цi ополонки були або вже замерзлi, або завузькi.

– Ходiмо до затоки! – запропонував Сергiй. – Там десь моржi збираються…

Вони перейшли Днiпро, потiм перетнули вузьку смужку землi – «хвостик» острова.

– Оно, поглянь! – Сергiй показав рукою вперед. – Синя пляма – бачиш?

Вони пiдiйшли i не встигли як слiд озирнути величезну ополонку, край якоi виднiлося чимало слiдiв голих п’яток, як Мишко рвонув уперед i плавно, без бризок пiрнув у воду.

Вiктор i Сергiй затамували подих, дивлячись на темне гойдливе мiсиво води та криги.

– Слухай, а вони пiд водою бачать? – запитав Сергiй.

– Напевно… – вiдповiв Вiктор. – Якщо е на що дивитися.

Сергiй зняв зi спини плечак, витяг вiдтiля стару ватяну ковдру i розстелив ii на кризi метрiв зо два вiд ополонки.

– Сiдай! – гукнув вiн Вiктора. – У кожного свое свято.

Вiктор присiв. А Сергiй вже дiстав з плечака торбинку.