Добрий ангел смерті

– Якщо у вас е грошi на пляшку сухого, запрошую вас у гостi!

Грошi у мене були, так що пiсля недовгого проходження по маршруту: скверик – гастроном – вул. Шота Руставелi, ми опинились у просторiй кiмнатi з високою стелею, обважненою лiпниною i зигзагами трiщин. У кiмнатi стояли двi шафи – книжкова й одежна, обидвi старi, добротних п’ятдесятих. А ось маленький столик, скорiше придатний для кухоньки якоi-небудь мiкрометражноi квартири, мав вигляд у цiй кiмнатi карлика-виродка.

Старий вручив менi ножик.

– Вiдкрийте «сухарик»! – сказав вiн i вийшов у коридор. Повернувся з двома склянками.

– А ви, як порядна людина, мене в гостi покличете? – запитав вiн раптом iз усмiшкою.

– Звичайно, – пообiцяв я.

– Тодi я вам дещо покажу! – Старий пiдiйшов до книжковоi шафи, вiдчинив дверцята.

– Ось. – Вiн витягнув iз нижньоi полицi грубезний том.

Я взяв книжку в руки – це було академiчне видання «Кобзаря». Приемна шорсткiсть перкалю порадувала руки – е речi i речовини, дотик до яких дае мало не фiзичну втiху.

– Ви розкрийте. Розкрийте! – мовив старий.

Я розкрив. Передi мною знову була книжка-матрьошка. У вирiзаному нутрi «Кобзаря» лежала iнша книжка, скромнiша, хоча тих же рокiв видання: Достоевський, «Ідiот».

Я пiдвiв запитальний погляд на Клима.

Вiн усмiхався, але не менi, а скорiше своему минулому, раптово потривоженому моею появою.

Якась смутна здогадка змусила мене раптом витягнути книжку Достоевського з ii зручного таемного лежбища i перегорнути.

– Це ви писали? – запитав я Клима.

– Ну я, – сказав вiн, сiдаючи за маленький прямокутний столик.

– А «Кобзар»?.. – Я потягнувся рукою до пляшки i почав розливати рислiнг по склянках, одночасно вибудовуючи своi думки в якийсь геологiчний порядок.

– «Кобзар»? Нi, по «Кобзаревi» писав iнший… – поволi мовив старий, беручи в руку склянку.

– Львович? – запитав я, провокуючи його на бiльш активнi спогади.

– Чому Львович? Львович вибрав «Мертвi душi».

– Послухайте, – заговорив я, вiдчуваючи, як голова моя тоне в соковитому туманi нерозумiння того, що вiдбуваеться, i того, що вiдбувалось. – У вас що, лiтературний гурток був?

– Не лiтературний, а фiлософський, – виправив мене старий. – І не був, а е… Принаймнi, поки я живий. Я – сам собi гурток!

– Ну а все-таки, хто писав коментарi до «Кобзаря»? – запитав я.