Добрий ангел смерті

Туман навколо моiх думок трохи розсiявся. Перший виявлений зв’язок мiж покiйним Гершовичем i Григорiем Марковичем, який вiдбув до Ізраiлю, пiдбила мою цiкавiсть.

– Я б продав вам цю книжку? – з якоюсь дивною iнтонацiею мовив раптом старий. – Акварiуми я вже продав, залишилося зовсiм небагато тут… – i вiн озирнувся на всi боки.

– Книжку? – перепитав я. – Ви що, iдете?

– Нi, йду… Не зараз, звичайно… Трохи пiзнiше. Пам’ятаете, як Толстой помер?

Я кивнув.

– Я його люблю… – сказав старий. – Читав його багато разiв, хотiв навчитись у нього життя, але не вийшло… Так хоч смертi у нього навчуся.

Чудова у нього була смерть… Хiба не так? Я пiду звiдси до Конотопа. Так, щоб не дiйти… Ви мене розумiете?

Я випив другу склянку вина, але «сухар» був слабенький, щоб допомогти менi розставити цi фрагменти минулого по своiх мiсцях i склеiти iх, як античну амфору. Нi, звичайно, я розумiв, що всi цi люди, яких представляв зараз як своерiдний депутат старий Клим, були звихнутими шiстдесятниками, шукачами сенсу в лiтературi та фiлософii в життi.

Менi, представнику iншого поколiння, було важкувато говорити з ним. Ми вживали однi й тi ж слова, але вiн надавав цим словам явно бiльше сенсу, нiж я. Думаю, що тiльки вино ми з ним сприймали однаково. Вино з однiеi пляшки не могло бути рiзним у двох склянках.

Старий дiстав iз книжковоi шафи карту Украiни й показав масну лiнiю, яка бiгла вздовж позначеноi залiзницi. «Ось тут я пiду», – говорив вiн, ведучи пальцем по своiй лiнii й зупиняючи палець щоразу, коли доходив до черговоi залiзничноi станцii.

У якусь мить я вiдчув, що старий мене перевантажив. Я записав його телефон i пообiцяв у найближчi днi пригостити вином у себе в новiй квартирi.

– Ну а книжку хочете купити? – запитав вiн iще раз наостанок, коли я вже пiдiйшов до дверей.

– А скiльки ви хочете? – запитав я.

– Сто гривень! – гордо заявив вiн iз таким виглядом, нiби навмисно назвав неприйнятну цiну, до того ж не для того, щоб продати задорого, а щоб показати безцiннiсть предмета.

– У мене стiльки з собою немае, – сказав я i тут же у вiдповiдь почув щось на зразок зiтхання полегшення.

3

Через день старий Клим побував у мене в гостях. Ми випили двi пляшки сухого вина, i, поки пили, розмова не замовкала. Те, що я почув од старого, розбурхало мою злегка п’яну уяву. Покiйний Слава Гершович, схоже, вiдкрив якусь таемницю – чи то фiлософську, чи то бiльш матерiальну, через що i був убитий саморобним електророзрядним пристроем.