Гра у відрізаний палець

 – Послухаемо перших солов’iв, а потiм вiдпочинемо…

– Пригощайтеся, – мовив Рефат. – Спочатку по-росiйськи потрiбно випити й закусити, потiм поговоримо, час е…

Вiктор i чекав початку цiеi розмови, i трохи нервувався, одночасно побоюючись. Чого було боятися? На це питання вiн i сам собi вiдповiсти не мiг. Просто обставини з цiею пiдкресленою ввiчливiстю, з цим розкiшним столом насторожували. Вiн уже розумiв, хто заплатив за його готельний номер. Його, Вiктора, вже нiби купили. Потiм треба буде чимось платити.

Тiльки чим? Вiн од них наiвно чекае якоiсь iнформацii, а вони, напевно, чекають чогось од нього. А чого можна чекати вiд нього?

Вiктор длубав виделкою салат, пiдчепив четвертинку помiдора.

– Що ви такий невеселий? – здивувався «просто Юрко», прожовуючи шматок балику. – Ми ж iще не випили! Треба виправитись. А взагалi уявiть собi – iхали б зараз у брудному вагонi, пiд’iжджали б до кордону, а там лiхтарик в обличчя, перевiрка документiв, безглуздi запитання. Давайте вип’емо. Принаймнi за знайомство!

Рефат поцокався склянкою з яблучним соком.

«Просто Юрко» пив горiлку.

Здавалося, вiн i все iнше пив би, як горiлку – одним ковтком, незалежно вiд кiлькостi.

– Ви приiхали з Івiним поговорити? – несподiвано запитав Рефат.

– Так, – признався Вiктор.

– Юрко, покажи йому!

«Просто Юрко» зайшов у будинок i повернувся з великим конвертом. Простягнув конверт Вiктору.

Вiдсунувши тарiлку, Вiктор витягнув iз конверта декiлька великих фотографiй. Придивився. На них iз рiзних точок було сфотографовано труп чоловiка, що лежав на килимi горiлиць.

Килим пiд трупом на чорно-бiлiй фотографii був темний.

Вiктор придивився до обличчя i, здавалось, упiзнав цю людину – це був один iз двох, що стояли поряд iз удовою на кладовищi.

– Це Івiн? – про всяк випадок запитав Вiктор.

– Так, хiба не впiзнаете?

– Саме час пом’янути. – «Просто Юрко» налив собi горiлки, потiм Вiктору вина. – Смерть – штука неминуча. Скiльки вiд неi не втiкай, а коли-небудь та наздожене!

Вiктор пригубив вино.

Подивився на Рефата, обличчя якого зараз було серйозним, на вiдмiну вiд iх третього товариша по столу.

– А якi питання ви хотiли йому задати? – запитав Рефат, спiймавши на собi погляд Вiктора.

Вiктор мовчав. Вiн уже вирiшив не згадувати про двох iнших друзiв Броницького, що перебралися в Москву, – може, iншим разом йому вдасться з ними зустрiтися. Про що не можна говорити – вiн уже вирiшив, а про що говорити – не знав.