Гра у відрізаний палець

Вiктор лiвою рукою взяв iз пiдвiконня блокнот i олiвець.

– Перше: знову поговорити iз удовою, з’ясувати, де i з ким був Броницький в останнi днi життя й особливо двадцятого травня. Друге: запитати, чи дзвонила вона московським друзям i чи повiдомляла про смерть чоловiка. Взяти телефони цих москвичiв. Трете: послати когось зi стажистiв по киiвських ресторанах i зiбрати в них меню на двадцяте травня. Зрозумiло?

Вiктор не встигав записувати. Нарештi, поставивши крапку, вiн важко зiтхнув просто в трубку.

– Що? Рука втомилася? – ехидно запитав Георгiй. – Потрiбно завжди записувати плани дiй – допомагае думати! Інакше тикатимешся в замкнутi дверi та збиратимеш непотрiбнi уривчастi вiдомостi. Це що – моя справа – вчити тебе, як планувати розслiдування? Ти слiдчий чи я?

Приголомшений Вiктор мовчав, притиснувши трубку мобiльного до вуха. Вперше вiн чув голос Георгiя таким знервованим. Хто вiн узагалi такий, цей Георгiй? Чому вiн дзвонить? Чому наказуе? Може, це дiйсно вiн – слiдчий, а не Вiктор? А Вiктор у нього – щось подiбне до стажиста?

– Не чую вiдповiдi, – знову прозвучав у трубцi голос Георгiя, що втомився чекати.

– Менi здаеться, що ти – слiдчий, – похмуро мовив Вiктор.

– Так? Тобi здаеться? А тобi не здаеться, що працювати треба органiзованiше?

Вiктор замислився. Звичайно, Георгiй мав рацiю. Навiть те, що Вiктор дiзнався про Броницького до цього дня, не було нi вибудовано логiчно, нi проаналiзовано. Але ж i часу минуло мало. Слiдчому не дають машину, щоб вiн за три днi розкрив злочин! Та й людина, що вiддавала йому в кабiнетi майора ключi вiд «мазди», радила «не поспiшати».

– Усе зрозумiв, – мовив, зiтхнувши, Вiктор.

– От i гаразд. А тепер послухай новини. Ти дiйсно знайшов труп Броницького. Можна сказати – зупинив спробу нелегального експорту. Можеш подзвонити вдовi, щоб готувала похорон. Тiло iй вiддадуть хоч завтра, тим паче, що його колеги скинулися на розкiшну труну з бронзовими ручками.

– А чому?

– Тому, що хтось вiдрiзав у нього собi на пам’ять великий палець правоi руки.

– Навiщо? – здивувався Вiктор.

– Послухай, хто з нас слiдчий?

– Добре, ну я. Але все-таки: ти хто?

– Хто я? Тобi, напевно, важко розмовляти з абстрактним спiврозмовником, так? – голос Георгiя пом’якшав.