У вогні плавильника. Срібло

Адам пiдскочив до дружини брата, схопився за барки жупана i подивився так само зухвало – чи то з пристрастю, чи то з ненавистю.

– Нiхто, кажеш? – процiдив вiн крiзь зуби.

– Так. Тебе не обходять моi справи, – Софiя мовила непохитно, металево, та слова ii обiрвались iз цiлунком, яким затулив iй рота блакитноокий. Млосне тремтiння довго розливалось iхнiми тiлами. Чоловiк притис бiлявку до стiни, вона його обiйняла, скинула з нього хутряну шапку, здавалось, вона знову йому пiддаеться. Та раптом панич вiдiрвався вiд звабливицi, гримнув кулаком у стiну i вiдвернувся вiд Софii.

– Я написав твоему чоловiковi про Черемошку. Навiть без його вiдповiдi я знаю, що ти з ним не обговорювала напад на мiсто. – Адам намагався говорити, як i ранiше, суворим тоном. – У вiдсутностi твого чоловiка, я головний в родинi, – нарештi промовив князь те, заради чого приiхав в Ружин.

– Тобто ти, Адаме, хочеш мною командувати, верховодити. Хочеш бути моiм гетьманом? Бо одного гетьмана-Ружинського менi замало? – Софiя зареготала.

Адам подивився на неi по-хлоп’ячому, наiвно, вiн образився i не приховував цього. Чи знае ця жiнка, якi муки йому приносить?

– Геть звiдси. Нiхто не буде наказувати Софii Ружинськiй! – прошипiла княгиня.

– Ти не Ружинська. Ти з Карабчiiв! – вигукнув роздратовано Адам.

– Іди, прошу, – братова змiнилась в лицi, i подивилась на гостя стомлено. Князь вiдвернув вiд неi обличчя i помiтив у проймi дверей шестирiчну дiвчинку у камiзельцi, спiдничцi та фартушку. Маруся – донька його брата Романа – була налякана, вона безпорадно клiпала блакитними очима.

Дитина пiдскочила до матерi та обiйняла ii, в ii очах були сльози.

– Вiн налякав тебе, доню? – дiвчинка кивнула. Княгиня зiтхнула i всадовила малу у крiсло, присiла поруч. – Доню моя, чоловiки сильнiшi за нас. А ми маемо бути розумнiшими i хитрiшими за них. – Маруся ще раз кивнула, хоч i не зрозумiла материних слiв.

Софiя Ружинська не могла бiльше гаяти часу. Їi гайдуки були готовi до наiзду на Роставицю. Панi очолила загiн. Село Софiiвського монастиря було зовсiм поруч. Їi воiни блискавично вибили звiдти людей Корецьких. Сама чiльниця нападу стояла на вiдстанi i у бою участi не брала, та з насолодою спостерiгала, як людей бунтiвноi Анни шматують кордами, як тiкають козаки Корецькоi, не встигаючи навiть одягти жупани на себе. Ружинська посмiхалась.