Лицарка Корони

Лицарка Корони

Ганна Гороженко

XVI столiття – часи Єлизавети I в Англii, Марii Стюарт в Шотландii, Катерини Медичi у Францii. Але й на украiнських землях вирують пристрастi не меншi, нiж у Захiднiй Європi. У центрi буремних подiй опинилась русинка-украiнка княгиня Анна Сокольська І вона, i всi iншi постатi в цiй книзi – вiд королеви Анни Ягеллонки до Северина Наливайка i князя Констянтина Острозького – реальнi люди. «Лицарка Корони» – це розповiдь про жiнку, яка стала агенткою Церкви i полюе за королiвськими грамотами.

Їй протистоять численнi чоловiки: вiд впливових родичiв до шпигунiв Московii та короля Стефана Баторiя. Чи вдасться смiливiй жiнцi обiйти всi пастки та виконати волю покровительки – королеви Речi Посполитоi, останньоi з Ягелонiв? Чи вдасться украiнськiй паннi навiчно сховати свiй найбiльший секрет?

Ганна Гороженко

Лицарка Корони

Присвячую моiй мамi, Тетянi Янченко, i всiм Захисницям Украiни

© Ганна Гороженко, 2020

Частина I

Забiлiло, захурделило,

Покровом всю землю встелило.

Загуло, припорошило

Бiлим птахiв сизi крила.

І коли довкола крига

Серце збережи вiд лиха.

І без бою, i без болю

Вiдпусти пташку на волю.

Роздiл I

До чернечих келiй стрiмко наближався молодий шляхтич. Одягнений у темний жупан, вицвiлий на сонцi ярмяк iз темними шовковими шнурами, в гострiй шапцi, пiдбитiй чорним хутром i при шаблi, вiн був таким непомiтним, що його важко було побачити посеред рiзнобарвного ошатного люду, який заповнив усе подвiр’я.

Монастирськi дзвони закликали на ранкову службу. Панство рушило до церковного входу, а чоловiк у темному прямував у протилежний бiк – до низеньких кам’яниць, за якими темнiли дахи монастирськоi броварнi. Шляхтич потягнув на себе залiзне кiльце дубових дверей, тi пiддатливо рипнули. Вiдкрилась крихiтна каплиця iз щiльним ароматом сиростi i медового воску. Вiд цiеi сумiшi першоi митi сперло дихання. Крижаний темний холод обпiкали вогнi бiля олтаря. Коло образiв у натертих до блиску срiбних окладах мерехтiли свiчки – сяйво вiдбивалось свiтлими плямами на стелi.

Вогники блимали – наче безголосi живi iстоти, вони то завмирали i благоговiйно довго тримались на одному мiсцi, то з шипiнням пiдстрибували i тьмянiли, а за мить знов стрiмко розгорялись.

Шляхтич повернувся до олтаря спиною. В каплицi майже нiкого не було, лише в дальньому кутку схилив голову чернець. Пан у темному наблизився i ледве чутно прошепотiв:

– Папери.