Щоденники 1913–1923 рр.

– Вона вже йде! Вона вже йде! – загукали з усiх вiкон, i до карети з будинку вибiгла, трохи нахиливши голову й притримуючи руками ще не завершену зачiску, усмiхнена дiвчина.

– Швидше! В карету! Перiщить же! – загукала вона, схопивши Лiмана за плечi й наблизившись до самого його обличчя. – Я Фiнi, – тихо промовила вона потiм i опустила руки вздовж його плечей.

«Не так уже й погано до мене тут ставляться, – подумав Лiман i усмiхнувся до дiвчини. – Шкода, що я вже не юнак i не пускаюся в сумнiвнi пригоди».

– Це, мабуть, непорозумiння, фройляйн, – сказав вiн i обернувся до карети, – я анi просив покликати вас, анi маю намiр з вами iхати. – Вже сидячи в каретi, додав: – Ви бiльше не турбуйтеся.

Але Фiнi вже встигла поставити ногу на пiднiжку й, згорнувши руки на грудях, запитала:

– Чому ви не хочете, щоб я порекомендувала вам квартиру?

Стомившись вiд усiх цих набридань, Лiман, нахилившись iз карети до дiвчини, промовив:

– Прошу вас, не затримуйте мене довше зi своiми марними запитаннями! Я iду в готель, та й годi.

– Стiйте! – вигукнула дiвчина, й справдi намагаючись ускочити до карети.

Лiман, похитуючи головою, пiдвiвся й заступив своею кремезною постаттю весь вхiд. Дiвчина спробувала його вiдштовхнути, скориставшись головою й колiньми, карета захиталася на своiх благеньких пружинах, i Лiман мало не втратив рiвновагу.

– Чому ви не хочете взяти мене з собою? Чому ви не хочете взяти мене з собою? – раз у раз вигукувала дiвчина.

Певна рiч, Лiману пощастило б вiдштовхнути цю, хоч i мiцну, дiвчину, не вдаючись до особливого насилля, якби не отой чоловiк у сурдутi, який усе ще, так нiби Фiнi його звiльнила, тримався спокiйно; та, побачивши, що Фiнi похитнулась, вiн одним стрибком пiдскочив, пiдтримав Фiнi ззаду й, витримавши все ж таки досить м’який натиск Лiмана, з усiеi сили спробував пiдсадити дiвчину в карету. Вiдчувши ззаду опору, вона таки проникла всередину, причинила за собою дверцята, що iх на додачу пiдштовхнули ще й знадвору, проказала, нiби сама до себе: «Ну ось», – i мимохiдь поправила на собi спершу блузку, а тодi, вже ретельнiше, й зачiску.

– Це просто нечувано! – промовив Лiман, упавши на свое сидiння, до дiвчини, що всiлася навпроти.

2 травня. Знову виникла нагальна потреба писати щоденник. Моя ненадiйна голова, Ф., занепад у конторi, фiзична неспроможнiсть писати й внутрiшня потреба в цьому.