Щоденники 1913–1923 рр.

Валлi вийшла з наших дверей услiд за своiм чоловiком, що iде завтра до Чорткова на вiйськовi збори. Не можна не завважити у схованому в оцьому «ходити за ним» визнання шлюбу як певного устрою, з яким люди цiлковито змирилися.

Історiя садiвниковоi дочки, яка позавчора перебила менi роботу. Я, той, що роботою намагаеться вилiкувати свою неврастенiю, мушу вислуховувати, як брат дiвчини – його звали Ян, вiн, власне, й був той садiвник i, як передбачалося, наступник старого Дворського, ба навiть уже власник квiтника, – два мiсяцi тому в своi двадцять вiсiм рокiв упав у меланхолiю й отруiвся.

Влiтку вiн, попри свою вiдлюдкувату вдачу, почувався досить непогано, позаяк мусив спiлкуватися бодай iз покупцями, а от взимку, навпаки, цiлком замикався в собi. Його кохана, одна службовка – urednice, – була дiвчина також меланхолiйна. Вони частенько ходили вдвох на кладовище.

Здоровенний Менассе у виставi на жаргонi. Щось магiчне було в його рухах, i в поеднаннi з музикою воно викликало в мене захват.

Я про це забув.

Мiй дурний смiх, коли сьогоднi я заявив матерi, що на Трiйцю поiду до Берлiна. «Чого ти смiешся?» – промовила мати (зробивши й кiлька iнших зауважень, як-от: «Тож подумай, перше нiж зв’язувати себе навiки»; я вiдбувався також зауваженнями на кшталт: «Дарма» i т. iн.). «Бо розгубився», – вiдповiв я, задоволений, що в усiй цiй iсторii хоч один раз сказав щось правдиве.

Учора зустрiв Б. Їi спокiй, вдоволенiсть, невимушенiсть i проясненiсть, незважаючи на те, що за останнi роки в неi стався перехiд до лiтньоi жiнки, ця вже тодi надокучлива повнота скоро досягне межi стерильноi огрядностi; ходити вона стала так, нiби перекочуеться й пiдштовхуе себе, несучи чи, краще сказати, пiдпихаючи перед собою черево, а на пiдборiддi – як не дуже придивлятися, то тiльки на пiдборiддi, – де колись був пушок, тепер закручуються волосини.

3 травня. Страшна ненадiйнiсть мого внутрiшнього iснування.

Як я розстiбував камiзельку, щоб показати пановi Б.

свiй висип. Як кликав його до сусiдньоi кiмнати.

Стрiла – хтозна, звiдки вона взялася – поцiлила одруженого чоловiка ззаду, звалила з нiг i проткнула наскрiзь. Лежачи з розкинутими руками на землi, вiн пiдводить голову й стогне. Згодом вiн, хитаючись, на мить зводиться на ноги. Вiн не може розповiсти нiчого, окрiм того, як у нього поцiлили, й показуе приблизно, з якого боку, на його думку, прилетiла стрiла.